КРАСИВИЙ ПОСТМОДЕРН
ІЗ-ПОНАД СУЛИ
Гортаю нещодавно
видану об’ємну книжку поезій із задумливим ж мочим личком на обкладинці. «Без
фіранок» - збірка Раїси Плотникової із Лубен, небуденної поетеси та дуже
своєрідного прозаїка, авторки тепер уже восьми знаних книг. Читаю і перечитую
знову. Ах який постмодерн! На рідкість красивий.
А його, цей постмодернізм, скільки критиковано й
лаяно... І даремно, бо він, як слушно твердить Юрій Андрухович, «не напрям, не
течія, не мода..., не така світова культурна ситуація, від якої нікуди не
дітися».
У свій час не уникала його й наша література, тому
початки в ній переконливо закладено творами Валеріана Підмогильного
(«Місто»), Бориса Антоненка-Давидовича («Смерть»), Миколи Куліша («Народний
Малахій»). То було в буремні двадцяті минулого століття, роки нашого
Відродження, яке а тридцяті стало криваво Розстріляним. Але постмодернізм наперекір
сталінам і їх вірним катам вижив! І озвався знов у творах шістдесятників, у
Валерія Шевчука, у Володомира Дрозда, а також у пізніх романах Павла
Загребельного, зміцнів у вісімдесяті – дев’яності, а в наші дні став
домінантою, його притягальність у тому, що тут усе піддається сумніву,
відкидається будь-яка ідеологізація. Однак, саме вона звична опора для читача
старшого віку, звідси й несправедливо затягнене неприйняття нового. А даремно!
Давайте вчитаємось у вірші Плотникової, щоб у цьому
переконатися. Перш за все побачимо, який привабливий творить вона
ренесансно-романтичний образ людини. Тієї самої, котра не відчуває потреби
одержувати чийсь дозвіл на користування життям.
Ось один з таких її героїв - чарівний
хлопчик-світлячок із лубенського Верхнього Валу, «край світу і Космосу - в
зоні буття», «командарм ясноокий», котрий весело й легко «долоньками пил
космодрому зітер».
Такими незвично новими і нескутими є більшість
образів книжки: Василь Симоненко, Михайль Семенко, Василь Стус, Володимир Висоцький,
художники, поети, дівчатка різних епох, жінки різних доль і характерів, наяди,
пантери... Тут би сподіватися від мене розгорнутої характеристики декого з
них, але не вийде, бо вони - не реалістичні і навіть не модерністські, а
неповторимо постмодерні, тонко виписані нібито окремими мазками. Але ж якими
виразними й точними! Настільки яскраві, що пам'ятатимуться дуже довго.
Пригляньмося,
скажімо, до поета з розстріляних Михайля Семенка, який «сам, наче квітка
притомлена»:
У петлиці сумна кульбаба, -
Наче серце живе просвічує
Жовтуватим від часу ямбом
Крізь піджак і сорочку відчаю.
(«Семенкова кульбаба»)
Ви побачили молодого поета, своє рідного,
талановитого футуриста, яки «як скаже, скаже...» А ось влучаючий у чутливу душу
фінальний штрих:
Утомились кати вбивати...
Молочком із билини гожої
Жовтий янгол й Марія-мати
Пригощають Михайля Божого.
Одним штрихом - ціла драма та ще й така, яку не
забудеш!
Не забудеться й складена з буремних мазків
правдива глибиною трагізму картина долі ще одного нашого генія чесного слова -
Григора Тютюнника, котрий не потребував анічийого дозволу не тільки на життя,
а й на смерть. І у вірші він постає таким, що «не хоче ні в стайню, ні в зграю
- краще з безвіддю - лоб у лоб».
Без надії на вороття
Він летів з відкритим забралом,
І життя його не спиняло...
Сам - як Бог - зупинив життя. («Сам-як Бог...»)
«Багато про нього писано і правдивого, і не
зовсім, - схвильовано сказала вдова письменника Людмила Василівна Тютюнник,
коли я прочитала їй цього вірша. - Але мало я бачила такого глибокого
розуміння душі Григора...» І на її очах заблищали тихі сльози.
І таких талановитих штрихів, мазків і цілих полотен
у поезіях книжки велика ряснота. Зокрема й таких, що виразно малюють образ
самої авторки чи її ліричної героїні: без цього лірика взагалі не лірика, а
постмодернова особливо. Однак прикметно, що всі ті риси й рисочки гармонійно
творять цілісну постать особистості непересічної, глибоко вразливої, і є
дзеркалом витонченої душі. Навіть у пейзажах неодмінно присутня авторка, часто
всього лиш єдиним рядком, що раптово відкриває наопаш раніше прихований сенс
усього твору:
А десь отам - межи гілля,
Тримаючись за мертву осінь,
Чиясь душа любові просить...
Ну хто сказав, що не моя?
(«Дуже рання зима»)
То ж який він є, цей образ? Я побачила його перш
за все по-жіночому багатим на любов, спраглим любові, не лише кохання. «День,
як птах, що крила склав та падає», тоді, коли «безлюбно на душі».
...Ще трохи...
І під ногами зойкне битий шлях
З дороговказом: «Тільки на
Голгофу»...
Але це людина не
зашорена, не зациклена на особистому, як можна було
б сподіватися. Вона бачить і світ, і правду, і
людину. Такими, якими вони є або якими їх помічає тільки авторка. Як сказав
незабутній «живописець правди» Григір Тютюнник, «Мало бачити. Мало розуміти.
Треба любить». І поетеса любить по-справжньому, не шкодуючи себе в цій Любові.
З її рядків наш світ постає чітко розмежованим:
небо, Всесвіт, Космос місце високого, чистого, недосяжного й необхідного, куди
жагуче прагне душа митця:
Щоби не пасти на землі вужів,
Пустіть на небо! Хочу пасти хмари.
(«Я тут по найму»)
По другий бік межі - земля. Це насамперед ми, люди,
а отже, скопище наших гріхів, суєт, страждань, каяття... Не дратуйтесь і не
обурюйтесь, що життя при цій межі часто показане, як «ексклюзив летальний»,
театр абсурду чи апокаліптичний карнавал, який заливає весь часопростір нашого
існування: «Тривимірність міняють на неминучість - у цім карнавалі усі беруть
участь». Недаремно навіть своєрідний епіграф збірки починається гіперболічно-приречено:
Смерч! Задуха. Імла - наостанку.
Часу тлін. Неприкаяна мить...
Цитувати ці, м’яко кажучи, тривожні картини кінця
кінців можна багато, бо їх наявність все-таки є одним із перших законів
постмодерністського кодексу; значить, тут їм неодмінно бути. Та, читаючи ці
вірші, раптом розумієш, що саме в нашої авторки вони так щедро дратують
пересічного читача, бо призначення їхнє - не самоціль оцього «ізму», а гідна
Поезії мета: спонукати нас побачити і прозріть, заклик полюбити
по-справжньому. А це означає діяти, бо «цілий народ наосліп прямує трактом» і
«не бачить ніхто: фініш у спину дише». Не залишишся байдужим, коли сказане таке
животрепетне:
І крутить колесо монарший
партактив,
Збиваючи народ із траєкторії,
І все б нічого, хай би й біс крутив,
Якби те колесо - не колесо історії.
І все ж про таку поезію кажуть, що вона - для
обраних. Це безумовно так. Але я б уточнила: для тих, хто обрав сам себе. Бо
ніхто нас начитаними, багато знаючими зробити не може, тільки ми самі,
тягнучись до знань, до цінніного, а не до пустих розважаючих «ящиків» чи
тупувато-масного чтива.
Постмодернові твори взагалі люблять знаючих, бо
прагнуть поєднати, взаємодоповнити істини багатьох людей, націй, культур,
релігій, філософій, щоб таким чином пробитися до справжніх масштабів буття.
Звідси їх ерудованість аж до переситу. І поезія Раїси Плотникової взагалі, а в
новій збірці зокрема, цим притягує, адже д; доторкнутись то до ідей Спінози, то
істин Біблії чи Корану, до Шекспіровг драм, до палкого італійського «besame mucho» чи до старого Ярила
або навіть до незвіданої «кайнозойської мли Вона блискавично кидає читача то н
Кубу чи в Марокко, то в Париж чи Ірак, то покаже тобі Соловки й «ГУЛАГи,
Бермуди», то Данське королівство, то й Бухенвальд із Освенцимом -Русь
старовинну... Побачиш тут Григора Тютюнника і Василя Симоненка, Матір Божу й
велику княгиню Марію Павлівну, Софокла і Доріана Грея. Однак, повертаєш душу
«із мандрів навпростець» до найдорожчого для авторки:
До сюжету із краплями поту,
І до дзвону біля Мгаря,
До сторінки, де все ще біло,
До фіранки, яка ще спить,
До Вкраїни, яку несила
Ні любити, ні розлюбить. («Доторк»)
На наше щастя, в українському постмодернізмі це –
типовий мотив. Отже, таки не розлюбили! І це все ж неабияку надію.
Багата поезія збірки «Без фіранок» алюзіями,
іронією, особливою самоіронічністю, дуже тонко поєднуються стилі мовні, різних
епох і мистецтв. Пре це і про все інше, сказане й несказанне, можна писати
трактати. Тільки поезію ніякими великомудростями не передати: її треба читати,
слухати...
Тут, мабуть, треба б указати авторці на якісь
похибки: не зовсім вдале слово, ризиковано недомовлену думку. Але не можу. І
тому що це постмодерн із власною, дуже своєрідною та місткою шкалою
цінностей... А ще більше через те, що він виплеканий дуже красивим.
Красива Сула, красиві Лубни над нею, красива жінка
з рідкісно красивою душею «без фіранок»... Тому-то такий красивий навіть її
постмодернізм!
Ніна ДАНЬКО, м. Кременчук.