КРАСИВИЙ ПОСТМОДЕРН ІЗ-ПОНАД СУЛИ
Гортаю нещодавно видану об’є­мну книжку поезій із задумливим ж мочим личком на обкладинці. «Без фіранок» - збірка Раїси Плотникової із Лубен, небуденної по­етеси та дуже своєрідного прозаїка, авторки тепер уже восьми зна­них книг. Читаю і перечитую знову. Ах який постмодерн! На рідкість красивий.

А його, цей постмодернізм, скільки критиковано й лаяно... І даремно, бо він, як слушно твердить Юрій Андрухович, «не напрям, не течія, не мода..., не така світова культурна ситуація, від якої нікуди не дітися».

У свій час не уникала його й наша література, тому початки в ній пере­конливо закладено творами Валеріа­на Підмогильного («Місто»), Бориса Антоненка-Давидовича («Смерть»), Миколи Куліша («Народний Малахій»). То було в буремні двадцяті минулого століття, роки нашого Відродження, яке а тридцяті стало криваво Розстріля­ним. Але постмодернізм наперекір сталінам і їх вірним катам вижив! І озвав­ся знов у творах шістдесятників, у Валерія Шевчука, у Володомира Дроз­да, а також у пізніх романах Павла Загребельного, зміцнів у вісімдесяті – дев’яності, а в наші дні став домінантою, його притягальність у тому, що тут усе піддається сумніву, відкидається будь-яка ідеологізація. Однак, саме вона звична опора для читача старшого віку, звідси й несправедливо затягне­не неприйняття нового. А даремно!

Давайте вчитаємось у вірші Плотникової, щоб у цьому переконатися. Перш за все побачимо, який привабли­вий творить вона ренесансно-роман­тичний образ людини. Тієї самої, котра не відчуває потреби одержувати чийсь дозвіл на користування життям.

Ось один з таких її героїв - чарівний хлопчик-світлячок із лубенського Вер­хнього Валу, «край світу і Космосу - в зоні буття», «командарм ясноокий», котрий весело й легко «долоньками пил космодрому зітер».

Такими незвично новими і нескутими є більшість образів книжки: Василь Симоненко, Михайль Семенко, Василь Стус, Володимир Висоцький, художни­ки, поети, дівчатка різних епох, жінки різних доль і характерів, наяди, панте­ри... Тут би сподіватися від мене роз­горнутої характеристики декого з них, але не вийде, бо вони - не реалістичні і навіть не модерністські, а неповто­римо постмодерні, тонко виписані ніби­то окремими мазками. Але ж якими виразними й точними! Настільки яск­раві, що пам'ятатимуться дуже довго.

Пригляньмося, скажімо, до поета з розстріляних Михайля Семенка, який «сам, наче квітка притомлена»:

У петлиці сумна кульбаба, -

Наче серце живе просвічує

Жовтуватим від часу ямбом

Крізь піджак і сорочку відчаю.

(«Семенкова кульбаба»)

Ви побачили молодого поета, своє рідного, талановитого футуриста, яки «як скаже, скаже...» А ось влучаючий у чутливу душу фінальний штрих:

Утомились кати вбивати...

Молочком із билини гожої

Жовтий янгол й Марія-мати

Пригощають Михайля Божого.

Одним штрихом - ціла драма та ще й така, яку не забудеш!

Не забудеться й складена з бурем­них мазків правдива глибиною трагіз­му картина долі ще одного нашого генія чесного слова - Григора Тютюнника, котрий не потребував анічийого доз­волу не тільки на життя, а й на смерть. І у вірші він постає таким, що «не хоче ні в стайню, ні в зграю - краще з без­віддю - лоб у лоб».

Без надії на вороття

Він летів з відкритим забралом,

І життя його не спиняло...

Сам - як Бог - зупинив життя. («Сам-як Бог...»)

«Багато про нього писано і правди­вого, і не зовсім, - схвильовано сказа­ла вдова письменника Людмила Васи­лівна Тютюнник, коли я прочитала їй цього вірша. - Але мало я бачила тако­го глибокого розуміння душі Григора...» І на її очах заблищали тихі сльози.

І таких талановитих штрихів, мазків і цілих полотен у поезіях книжки вели­ка ряснота. Зокрема й таких, що ви­разно малюють образ самої авторки чи її ліричної героїні: без цього лірика взагалі не лірика, а постмодернова особливо. Однак прикметно, що всі ті риси й рисочки гармонійно творять цілісну постать особистості непересі­чної, глибоко вразливої, і є дзеркалом витонченої душі. Навіть у пейзажах неодмінно присутня авторка, часто всього лиш єдиним рядком, що рапто­во відкриває наопаш раніше прихова­ний сенс усього твору:

А десь отам - межи гілля,

Тримаючись за мертву осінь,

Чиясь душа любові просить...

Ну хто сказав, що не моя?

(«Дуже рання зима»)

То ж який він є, цей образ? Я поба­чила його перш за все по-жіночому багатим на любов, спраглим любові, не лише кохання. «День, як птах, що крила склав та падає», тоді, коли «безлюбно на душі».

...Ще трохи...

І під ногами зойкне битий шлях

З дороговказом: «Тільки на

                                    Голгофу»...

Але це людина не зашорена, не за­циклена на особистому, як можна було

б сподіватися. Вона бачить і світ, і правду, і людину. Такими, якими вони є або якими їх помічає тільки авторка. Як сказав незабутній «живописець правди» Григір Тютюнник, «Мало ба­чити. Мало розуміти. Треба любить». І поетеса любить по-справжньому, не шкодуючи себе в цій Любові.

З її рядків наш світ постає чітко роз­межованим: небо, Всесвіт, Космос місце високого, чистого, недосяжного й необхідного, куди жагуче прагне душа митця:

Щоби не пасти на землі вужів,

Пустіть на небо! Хочу пасти хмари.

(«Я тут по найму»)

По другий бік межі - земля. Це насамперед ми, люди, а отже, скопище наших гріхів, суєт, страждань, каяття... Не дратуйтесь і не обурюйтесь, що життя при цій межі часто показане, як «ексклюзив летальний», театр абсур­ду чи апокаліптичний карнавал, який заливає весь часопростір нашого існу­вання: «Тривимірність міняють на не­минучість - у цім карнавалі усі беруть участь». Недаремно навіть своєрідний епіграф збірки починається гіперболіч­но-приречено:

Смерч! Задуха. Імла - наостанку.

Часу тлін. Неприкаяна мить...

Цитувати ці, м’яко кажучи, тривожні картини кінця кінців можна багато, бо їх наявність все-таки є одним із пер­ших законів постмодерністського ко­дексу; значить, тут їм неодмінно бути. Та, читаючи ці вірші, раптом розумієш, що саме в нашої авторки вони так щед­ро дратують пересічного читача, бо призначення їхнє - не самоціль оцього «ізму», а гідна Поезії мета: спонукати нас побачити і прозріть, заклик полю­бити по-справжньому. А це означає діяти, бо «цілий народ наосліп прямує трактом» і «не бачить ніхто: фініш у спину дише». Не залишишся байдужим, коли сказане таке животрепетне:

І крутить колесо монарший

                                        партактив,

Збиваючи народ із траєкторії,

І все б нічого, хай би й біс крутив,

Якби те колесо - не колесо історії.

І все ж про таку поезію кажуть, що вона - для обраних. Це безумовно так. Але я б уточнила: для тих, хто обрав сам себе. Бо ніхто нас начитаними, багато знаючими зробити не може, тільки ми самі, тягнучись до знань, до цінніного, а не до пустих розважаючих «ящиків» чи тупувато-масного чтива.

Постмодернові твори взагалі люб­лять знаючих, бо прагнуть поєднати, взаємодоповнити істини багатьох лю­дей, націй, культур, релігій, філософій, щоб таким чином пробитися до справжніх масштабів буття. Звідси їх ерудованість аж до переситу. І поезія Раїси Плотникової взагалі, а в новій збірці зокрема, цим притягує, адже д; доторкнутись то до ідей Спінози, то істин Біблії чи Корану, до Шекспіровг драм, до палкого італійського «besame mucho» чи до старого Ярила або навіть до незвіданої «кайнозойської мли Вона блискавично кидає читача то н Кубу чи в Марокко, то в Париж чи Ірак, то покаже тобі Соловки й «ГУЛАГи, Бермуди», то Данське королівство, то й Бухенвальд із Освенцимом -Русь старовинну... Побачиш тут Григора Тютюнника і Василя Симоненка, Матір Божу й велику княгиню Марію Павлівну, Софокла і Доріана Грея. Однак, повертаєш душу «із мандрів навпростець» до найдорожчого для авторки:

До сюжету із краплями поту,

І до дзвону біля Мгаря,

До сторінки, де все ще біло,

До фіранки, яка ще спить,

До Вкраїни, яку несила

Ні любити, ні розлюбить. («Доторк»)

На наше щастя, в українському постмодернізмі це – типовий мотив. Отже, таки не розлюбили! І це все ж неабияку надію.

Багата поезія збірки «Без фіранок» алюзіями, іронією, особливою самоіронічністю, дуже тонко поєднуються стилі мовні, різних епох і мистецтв. Пре це і про все інше, сказане й несказан­не, можна писати трактати. Тільки по­езію ніякими великомудростями не передати: її треба читати, слухати...

Тут, мабуть, треба б указати авторці на якісь похибки: не зовсім вдале сло­во, ризиковано недомовлену думку. Але не можу. І тому що це постмодерн із власною, дуже своєрідною та місткою шкалою цінностей... А ще більше через те, що він виплеканий дуже красивим.

Красива Сула, красиві Лубни над нею, красива жінка з рідкісно красивою душею «без фіранок»... Тому-то такий красивий навіть її постмодернізм!

 Ніна ДАНЬКО, м. Кременчук.