ДИВОКВІТ НАТХНЕННОЇ ДУШІ

Очі – дзеркало душі. І якщо душа творча, як у члена літоб’єднання ім. О.Донченка при редакції газети «Лубенщина»  Катерини Семенівни Юрченко, то ув очах помітний особливий блиск натхнення. Він є віддзеркаленням багатого внутрішнього світу, який авторка щедро і щиро вихлюпує у поетичні рядки, щоб радувати своїх читачів.

Вірші Катерини Юрченко, на перший погляд, прості і невибагливі. Але це тільки на перший погляд, бо при їх уважному прочитанні відчувається легкість польоту думки. Вона малює словом, ніби художник пензлем, щедро акумулюючи у поетичних одкровеннях всі барви веселки. Тут немає напівтонів, кожен колір, як на полотнах Катерини Білокур чи Ганни Приймаченко – відомих художниць з народу, самостійний, обособлений і в той же час органічний у поєднанні з іншими. Тому і перша поетична збірка авторки має назву «Дивоквіт душі». У цих словах вся Катерина Юрченко. Вона квітує словом, дивоквітує, животворить:

«Як люблю я в голубий світанок

Босоніж пробігти по росі,

Сонний ранок шириться на ганок –

Кухлик з молоком в його руці.

Протирає світлі сонні очі,

Бачить лад в городі і дворі,

Наче й не було для неї ночі,

Матінка сапує картоплі.

Радує матусю вся городина,

З-під руки аж вигляда сюди,

Ранком потривожена смородина.

-Донечко, а принеси води.

Вихором злітаю в щирій спробі

 Дарувати матінці добро.

Журавель старий вийма у дзьобі

Із криниці сонячне відро».

Ну чим не мотиви поезії відомого російського поета Миколи Рубцова!

Коли починаєш читати вірші авторки «Мавка», «Лісова казка», «Дочка лісника»  чи «Колядка у знахарки» та інші з цього ряду відразу поринаєш у дивовижну магію слова Катерини Юрченко. Ця магія заворожує народними мотивами, внутрішньою суголосністі з приказками та прислів’ями, якими вигаптував український рід свої традиції і вірування. Вони найбільш вдалі, натхненні, сповнені глибокого змісту і того, що називається поезією.

Краса внутрішнього духовного світу поєднується у Катерини Юрченко з красою довколишньої природи, людей, усього живого світу, звідки вона черпає пригорщами натхнення. Її вірші можна порівняти також з народними піснями чи оповідками, де барвисто, квітчасто і лірично говориться про головне – красу і велич людини у буденній діяльності і сприйнятті світу, ніби вічного свята.

«У сусіда на межі, на росні покоси,

Натрусила тепла ніч стиглі абрикоси.

По отаві, босоніж, знов сюди крадуся

 До зібраних абрикос губами торкнуся», - промовляє авторка і їй віриш, простуєш за нею у поетичний світ природної краси.

Вся поезія Катерини Юрченко піднесена і святкова та водночас близька і зрозуміла всім і кожному. Образ виринає, твориться, ніби з нічого. І ось уже в уяві читача постає цілком зрима картинка з дитинства, що відроджує національні традиції, утверджує народну пам’ять, неперебутні цінності.

«Колупаю комина, колупаю,

Духів дому рідного викликаю,

Щоб навчили дівоньку при нагоді

Повестись достойною при народі».

Або:

«Гарно вимішене тісто плямкає губами –

Починаю чаклувати я над пирогами.

Загляда в опару сонце теплими очима,

А макітра пов’язана аж попід плечима».

Поетичний рядок авторки не прагне у захмарну височінь елітних салонів, він весь тут, близесенько до землі: босоного ступає по росі між кущами смородини, вдивляється в очі стиглих вишень, виспівує у густих травах вітровими музиками і таке інше. Не будемо говорити про недоліки. Переваг у поезії Катерини Юрченко значно більше. А отже, маємо перед собою талановиту авторку, яка зможе подивувати у майбутньому світ дивоквітом своєї натхненної душі.

Олександр МІЩЕНКО, голова літоб’єднання ім. О.Донченка при редакції газети «Лубенщина», письменник.