ДИВОКВІТ
НАТХНЕННОЇ ДУШІ
Очі – дзеркало душі. І якщо душа творча, як у члена
літоб’єднання ім. О.Донченка при редакції газети «Лубенщина» Катерини Семенівни Юрченко, то ув очах
помітний особливий блиск натхнення. Він є віддзеркаленням багатого внутрішнього
світу, який авторка щедро і щиро вихлюпує у поетичні рядки, щоб радувати своїх
читачів.
Вірші Катерини Юрченко, на перший погляд, прості і
невибагливі. Але це тільки на перший погляд, бо при їх уважному прочитанні
відчувається легкість польоту думки. Вона малює словом, ніби художник пензлем,
щедро акумулюючи у поетичних одкровеннях всі барви веселки. Тут немає
напівтонів, кожен колір, як на полотнах Катерини Білокур чи Ганни Приймаченко –
відомих художниць з народу, самостійний, обособлений і в той же час органічний
у поєднанні з іншими. Тому і перша поетична збірка авторки має назву «Дивоквіт
душі». У цих словах вся Катерина Юрченко. Вона квітує словом, дивоквітує,
животворить:
«Як
люблю я в голубий світанок
Босоніж
пробігти по росі,
Сонний
ранок шириться на ганок –
Кухлик
з молоком в його руці.
Протирає
світлі сонні очі,
Бачить
лад в городі і дворі,
Наче
й не було для неї ночі,
Матінка
сапує картоплі.
Радує
матусю вся городина,
З-під
руки аж вигляда сюди,
Ранком
потривожена смородина.
-Донечко,
а принеси води.
Вихором
злітаю в щирій спробі
Дарувати матінці добро.
Журавель
старий вийма у дзьобі
Із
криниці сонячне відро».
Ну чим не мотиви поезії відомого російського поета Миколи
Рубцова!
Коли починаєш читати вірші авторки «Мавка», «Лісова
казка», «Дочка лісника» чи «Колядка у
знахарки» та інші з цього ряду відразу поринаєш у дивовижну магію слова
Катерини Юрченко. Ця магія заворожує народними мотивами, внутрішньою
суголосністі з приказками та прислів’ями, якими вигаптував український рід свої
традиції і вірування. Вони найбільш вдалі, натхненні, сповнені глибокого змісту
і того, що називається поезією.
Краса внутрішнього духовного світу поєднується у Катерини
Юрченко з красою довколишньої природи, людей, усього живого світу, звідки вона
черпає пригорщами натхнення. Її вірші можна порівняти також з народними піснями
чи оповідками, де барвисто, квітчасто і лірично говориться про головне – красу
і велич людини у буденній діяльності і сприйнятті світу, ніби вічного свята.
«У
сусіда на межі, на росні покоси,
Натрусила
тепла ніч стиглі абрикоси.
По
отаві, босоніж, знов сюди крадуся
До зібраних абрикос губами торкнуся», - промовляє авторка і їй віриш, простуєш за нею у поетичний світ
природної краси.
Вся поезія Катерини Юрченко піднесена і святкова та
водночас близька і зрозуміла всім і кожному. Образ виринає, твориться, ніби з
нічого. І ось уже в уяві читача постає цілком зрима картинка з дитинства, що
відроджує національні традиції, утверджує народну пам’ять, неперебутні
цінності.
«Колупаю
комина, колупаю,
Духів
дому рідного викликаю,
Щоб
навчили дівоньку при нагоді
Повестись
достойною при народі».
Або:
«Гарно
вимішене тісто плямкає губами –
Починаю
чаклувати я над пирогами.
Загляда
в опару сонце теплими очима,
А
макітра пов’язана аж попід плечима».
Поетичний рядок авторки не прагне у захмарну височінь
елітних салонів, він весь тут, близесенько до землі: босоного ступає по росі
між кущами смородини, вдивляється в очі стиглих вишень, виспівує у густих
травах вітровими музиками і таке інше. Не будемо говорити про недоліки. Переваг
у поезії Катерини Юрченко значно більше. А отже, маємо перед собою талановиту
авторку, яка зможе подивувати у майбутньому світ дивоквітом своєї натхненної душі.
Олександр
МІЩЕНКО, голова літоб’єднання ім. О.Донченка при редакції газети «Лубенщина»,
письменник.