«ЛІРА»  №11 (100) листопад 2013 року                 Проза                                                       13 стор.

Олександр НОВІКОВ (Київська обл.),

Марійка КОВАЛЬ (м.Київ),  Галина КАРАНДА

ДУША В ШМАТТЯ

Я же нервь, а не человек,

поношение у людей и презрение в народе.

Ветхий завет, Псалом 21:7

І

Щось сьогодні надто м’яка земля... Аж дивно... Зана-дто легко повзти... а коли занадто легко добра  не жди... Щось мені так підказує...не знаю що, не пам’я-таю... Але колись знав. Наче... давно...було так важко дихати, але легко повзти... раптом - світло. Надто яс-краве (я його бачив? - не бачив... в мене немає очей... але я ВІДЧУВАВ його. Усім своїм організмом відчу-вав.... Стало зовсім легко і волого. Багато повітря і якесь сяйво.Я чув (не чув...ну,ясно що не чув,але-ЧУВ!!!) якийсь шурхіт, наче щось котиться... Великий, страш-ний біль. Вам ніколи не відривали руку, не тягпи вас в різні боки, чи розчавлювали третину тіла зсередини? Я ніби помирав усіма середніми кільцями, приклеєний ве-лосипедним колесом до брудної поверхні якогось каме-ню, на якому було трохи гнилої землі (це цей противний дощ полегшив мені просування, на поверхню, чи вигнав на загибель в пошуках повітря???!).

Але я був живим. Мабуть...В обох пошкоджених шма-точках жив я... та проте відстань між моїми части-нами тіла якось зростала. Я уже і не знав, в якій я, а в якій, може, уже не жива, а моя померла частина, бо одночасно реагував на власні рефлекси двох.

Краще, щоб просто розтоптали. Краще, щоб це за-кінчилося нарешті! зараз же! Надто велика натуга, вона давить... давить на душу... Копи є можливість піти водночас двома дорогами, і ти йдеш, йдеш, і уже перехрестя, і тут розриваєшся. А повернутися назад уже не можна?? Можливо, якось... хтось... допоможе, поверне, склеїть. Якщо ще не пізно. Чи просто змири-тися і терпіти цей біль, і це тяжіння до своїх власних шматків плоті все подальше... яке недовге, взагалі яке... життя...але колись це має закінчитися. Світло потро-ху згасає. І відчуття разом з ними. Не розумію,що ста-лося, хто я, і чому боліло, і чи боліло. Турбує усвідом-лення, що чогось не вистачає. Звична темрява з запа-хом землі, але де ж кінець? Чи початок? Обидва? Тем-рява...

  Наталочка витрусила з пакетика останнє насіння і пря-мо жменею, не лузаючи, вкинула його до рота - так сма-чніше. Не культурно? - до біса! ВІН однак не помічає... Дівчина відверто нудилася біля Сергія, що заворожено дивився на поплавок. Це ж треба - стільки хитромудрих операцій провернути, щоб потрапити з ним (омріяним!) на цю риболовлю (тільки удвох!) - і тепер -вмирати від нудьги. Для хлопця, здавалося, не існувало нічого, крім тихого дзеркального плеса і нерухомого червоного по-плавка, що й не думав ворушитися. Сергій теж не вору-шився... чи то він свідомо ігнорував її, здогадавшись про підступний задум по вуха закоханої в нього Натал-ки? Ех! Якомусь черв’яку більше уваги, ніж їй. Як він уважно і терпляче насаджує його на гачок! А якщо спи-тати щось по темі? Хоча б про черв’яка?

Хотіла б вона розповісти йому одну історію, де ці створіння стали ключем до романтичних стосунків, до чиєїсь душі, яка закривалася увесь час, і лиш ті дурні черв’яки раптом, якось випадково, її зворушили. Та це

 

 

надто банально, це надто по-дівчачому, це тупість, йому це ніколи не буде цікаво, він не зрозуміє... Треба прості-ше. Треба про риболовлю. Треба по толку. Як завжди.

Тихенько прокашлявшись, дівчина зважилася, хоча пи-тання точно її не хвилювало так, як могло б:

- А навіщо ти розірвав черв’яка навпіл? Невже для еко-номії? Я думала, що його треба просто наколоти, щоб звисав і ворушився, рибу приманював...

- Як в мультику? - Сергій засміявся.

- Ага... ну, не смійся з мене! Поясни краще!

- Тут мала риба,вона ніколи не заковтне цього черв’яка, а буде гризти його на гачку. Він он який жирний! Якби тут водились більші карасі...тоді все було б,як в мультику

- А що означає напис Пе еС 21:7 на твоєму спінінгу?

- Не знаю, маркування якесь, може - допустиме наван-таження.

Вже майже не болить... а що то було?... хто той, на-впроти? Як же боляче він звивається... я відчуваю його біль і страх... не так, як свій, але...ось він зачепився ра-ною за камінець... ой... треба відповзти від нього подалі. Добре, що земля така м’яка... Знову комфортно. Тепло, волого. Все добре. Ой! Ну чому він не заповзе в шпари-ну??? Чому лишається на дряпучому асфальті? Я що, щоразу чутиму його біль??? Хто він такий? Чи – хто я?...я ж точно знаю, що був сам, коли заповз в цю кляту калюжу і як по мені прокотилося оте велике й чорне... велосипед... Вас ніколи не розчавлювали посередині?... Я помер усіма середніми кільцями, приклеєними до брудно-го асфальту... і я живий... живий обома вцілілими поло-винками... як почувається отой, другий?... дурне питан-ня, я якраз знаю, як він почувається... і, певно, він теж знає, як почуваюся я... Тепер ці тіла житимуть окремо. А душі? Я ще не розібрався... Вона в нас одна на двох? Чи таки в кожного - своя... ану, спробую... де я? - я одночас-но роблю хід у вологій землі і корчуся, тручись об камінці на дорозі... треба тікати, бо розчавлять знову... о... на-решті він це теж зрозумів?! Добре... все добре. Ми вже майже не зв’язані... і мені тут так добре. Життя три-ває, хоч кусочок мене розтерло, розкатало до мікрона... цікаво, а в тому, померлому - теж був шматочок душі?

Всього півхвилини - і поплавок на воді, гачок - у воді. Все як і раніше, мені нудно. Я люблю риболовлю, але як-раз сьогодні я задумалася, чи справді подобається мені цей задумливий Сергій? Ні, дурня, звісно - подобається... Як він може гарно мовчати... І як не можу мовчати я, як багато є чого сказати, але риболовля вимагає тиші. Абсо-лютної і суворої. Хм, він має хоч слово сказати. Невже я зайва тут... невже я даремно це... і ці черв’яки. Вони зно-ву нагадують мені ту історію, знову і знову. Вони уже ніколи не будуть звичайними, кільчастими і милими. Ме-ні жаль, що їх кільця так легко розриваються навпіл. І можуть геть ніяк не реагувати на те. Можуть?

А сьогодні неділя... Зазвичай, з Вітьою ми в цей час ба-гато говорили, і я мала можливість сказати все, що три-вожить. Він вмів слухати. Я так думала. Я думала, що у нас - одна душа на двох... Чи вміє слухати Сергій?..

- Сергію, ти віриш, що буває одна душа на двох?

-Що?

Наталка зітхнула.

- У нас мало залишилося черв’яків. Напевно, невдалий день, дурної риби нема. Може, не варто більше чекати кльову, уже стільки часу пройшло? Та й погода така...

(Продовження на 14 стор.)

 

 

 «ЛІРА»  №11 (100) листопад 2013 року                 Проза                                                       14 стор.

 Олександр НОВІКОВ, Марійка КОВАЛЬ,

Галина КАРАНДА

ДУША В ШМАТТЯ

(Продовження. Початок на 13 стор.)

Прохолодно.

- Може і так. Треба ще трішки почекати, і...

- Сергію, про що ти думав весь цей час?

- В сенсі? Про що-небудь...

- Ти думав, чому я прийшла сюди з тобою о п’ятій ра-нку? Зовсім невиспана?

-Та думав...

- Ти думав, що мене цікавить не риба, а...

- Може, черв’яки? - Сергій засміявся.

- Черв’яки... Ти читав вірші Омара Хайяма?

- Розглядали в школі. Здається.

- Був на світі, та і зараз десь є, один цікавий персонаж, він їх обожнює.

- Черв’яків?

- Вірші... Хоча, - і черв’яків теж.

- І що?

- Та нічого... Так, черв’яки мене більше цікавлять, ніж риба. Один хлопець, той самий цікавий персонаж, роз-повідав мені, що їх можна розділити в якусь пору, коли вони ще маленькі, а потім, через кілька десятків днів, знову звести... і вони згадають один одного, як колись розділене одне ціле. Хай і пошматане різним піском, і різним сухим корінням. Він казав, що завжди поєднува-тиме-одна душа, і пофіг на час. Він все одно відносний.

- Дурня це все!Яка душа у черв’яка?!

-Думаєш, немає?

- Тю... Наталю, ти мене дивуєш...

-Ти правда вважаєш,що в черв’яка не може бути душі

- Боже, як все запущено... - Сергій сплюнув собі під ноги. - Ось я беру його, - хлопець двома брудними па-льцями вивудив з купки землі на дні баночки черв’яка, - розриваю... І що? Там тепер дві душі? Де ж вона взяла-ся? Ота, друга? Де, питаю?! Отож!

Наталочку пересмикнуло чомусь від вигляду двох що-йно розділених частинок, що синхронно корчилися на прибережному піску. Вона не вперше на риболовлі, і, незважаючи на захоплені розповіді колись такого, наче рідного ботаніка, Віті, не переймалася сентиментами до наживки... Але зараз... Чомусь саме зараз холодний цинізм Сергія (а чому, власне, вона вирішила, що хоче з ним зустрічатися? Чи не тому, що він би ніколи не пе-реймався душами червів, а приносив би в дім рибу? Чи не цього здорового прагматизму вона прагнула після болючого розриву з невиправним бездіяльним роман-тиком?)так вразив її...Він розірвав його ПРОСТО ТАК... не для того, щоб впіймати рибу, а саме ПРОСТО ТАК... щоб щось довести їй... І, здається, таки довів...

- Навіщо ти так?

- Як?

- Ну, отак... жорстоко...

- Блін! Ми півдня ловимо рибу на черв’яка, і - раптом - саме зараз! - тобі дійшло, що це жорстоко! А рибу ти – хіба не жорстоко? Та, як на те пішло, ряст топтати - теж жорстоко! Саме життя таке – ЖОРСТОКЕ, - з притис-ком, сердито мовив Сергій.

Він піднявся і підібрав пошматовану наживку, вкинув назад до баночки, - ще знадобиться...

  І що тепер... Тепер я із своїми рештками мотаюсь в

якійсь майонезній банці.Хто тепер я? Я ще хтось, чи тільки рештка цілого... Чи можу я вважати себе ще

 

 

живим... І комусь потрібнім? Хоча б собі? Чи можу я знайти себе, і приліпитися заду?.... Ні... Надто мертвий. І коли відчуваю пальця, який зчавлює мене ще сильніше, бо я, викидаючи останні байдужі сили, пручаюсь,- розу-мію, наскільки я непотрібний більше цьому світу. І тепер думаю про одне, що, скільки не було моїх частинок, якби одна попросила в іншої прощення, мені б усьому було б легше. Мені потрібно було сказати кожному собі: вибач. Тепер так далеко я. І я кажу вибач власне своїм мертвим залишкам. А їм те не треба. Вони уже не знайдуть себе. І я більше не пручаюсь... Навіщо...

Наталя підвела очі.

- Тебе колись розривало отак із середини?

- Не зрозумів...

- Отож... як черв’яка... А мене - розривало. Лише раз. Але цього досить. Це було від неочікуваної прикрості. Тобто-це я зараз кажу-«прикрості». Тоді це було ГОРЕ... велике-велике... таке велике, що воно не помістилося в мені, розбухло і розірвало мене зсередини на два нерівно-значні шматки... і в кожному з тих шматків була душа... Одна? Дві? Однакові? Чи - хороша й погана? - не знаю... Мені іноді здається, що я й досі ще не зрослася, не зій-шлася до купи... у всякому разі ці - дві? - разом - це зов-сім не те, якби була ота, одна... яку розірвало... чи – розі-рвали...

Так боляче було...

- І що ти робила? - здавалося, Сергій спитав тільки для того, щоб перервати цей напівзрозумілий йому абстракт-ний монолог і повернути дівчину до конкретних матерій. Дивна вона якась... Від такої краще подалі…

- Кидалася туфлями в полі.

- Хм... і це допомагає?  

- Не знаю, чи допомагає, але допомогло. Вони, ці туфлі, дешеві були. Це дивно, але в той момент я відключилась від болю. Бо коли йдеш по гострій дорозі, і камінці ра-нять ноги, раптом починаєш думати: скільки ж крові тво-єї там залишилося від них! А потім, коли розберешся, що зовсім не викинула ті туфлі, і що вони в твоїх руках, за-плутані в пальцях, то все...все на своїх місцях. Просто було важко. Я відчувала себе... черв’яком... саме так... бридким, нещасним, пошматованим... І саме тоді - і саме тому - я зрозуміла, що в них Є душа... Це в ЛЮДЕЙ її іноді не буває, а в них - є завжди... Бо вони знають, як це - корчитися в муках на землі... і кидатися туфлями з роз-пачу... Але ти говориш собі - яка дурість, за що карати себе, за що рвати на клаптики себе, залишати їх десь там з кров’ю на забутій всіма дорозі, адже все це безглуздя одного дня, чийогось дня і чийогось несприйняття, і ні-чого те все не варте. Ти вибачаєш собі, нашвидкуруч за-чісуєш волосся на голові – і йдеш спокійно додому. Ну, майже спокійно. Головне, виходить, вчасно вибачити со-бі. І жити далі, спокійно і достойно. І тоді втрачені клапті обов’язково знайдуться. Хоч і не скоро... Але знайдуться. І навіть здаватиметься, що вони знову зрослися. В одну душу. Хай це й не так. Але... ти повіриш в це... А раптом що, - туфлі завжди під рукою...

І Наталочка якось приречено присіла біля Сергія, що, роздратований дивною поведінкою дівчини  (чого вона за ним вшнипилася?), сердито закидав вудочку в воду.

З’являється цей холод в мені, щось колюче, металеве. Звідки я знаю, що таке метал?- А звідки ви, двоє, що сидите і так уважно дивитесь у велику водну безодню

(Продовження на 15 стор.)

 

 

 

 «ЛІРА»  №11 (100) листопад 2013 року          Проза, літературознавство                       15 стор.

     Олександр НОВІКОВ, Марійка КОВАЛЬ,

Галина КАРАНДА

ДУША В ШМАТТЯ

(Продовження. Початок на 14 стор.)

(хоча одне з вас дивиться точно крізь неї, соромлячись відкрити назавжди своє серце), звідки ви знаєте, що таке та одна душа на двох?!

- Не клює?

- ...угу...

- Що, угу?

- Ти вже питала.

- Чому ти не звертаєш на мене уваги? І взагалі навіщо було паритись з цими черв’яками, тут же одна синька, їй було б достатньо і мокрого хліба!

- Відчепись!

Цей погляд. Роздратовано-збуджений...щось до болю знайоме. До болю. О, ні, таке відчуття ніби... ніби тебе розриває навпіл. І пам’ять відкриває заблоковані під-свідомістю спогади, що роздирають спалахами серце.

- Це ти...це ти! Ти! Ти! Ти! - зайшовшись слізьми, На-талка тікає, збивши ногою банку з наживкою.

Невже зник цей невидимий бар’єр? Треба тікати. За-повзти скоріше в нірку. Але чому? Чому я боюсь пово-рухнутись, що мене тримає? І цей відірваний біль. Зно-ву...Що знову? І що це за дивне відчуття роздвоєності? Хто це з’являється з-під землі?Біль... Невже це я? Вже не я, але ж я...А ця людина, невже... брудний камінь... дощ...колесо... Та це ж він, той велосипедист!

- Це ти! Той велосипедист!

Від несподіванки Сергій не встиг зреагувати, і Натал-ка проштрикнула йому груди шматком арматури, зі-гнутої гачком.

- Це ти, ти, ти...то був ти! - Наталка продовжує колоти обм’якле тіло в той час, коли червоний поплавок різко йде під воду...

______________________________________________

Микола КОСТЕНКО, член НСПУ, м. Полтава

ПОНАД ВІКАМИ, ПОНАД МЕРАМИ – СХИЛЯЮЧИСЬ НАД УКРАЇНСЬКИМ СЕРЦЕМ

Цей оксамитовий голос Україна чує давно. Він не гуч-ний, проте розложистий, ходить покотом по серцях і душах українських – він болісний до щему, до тремтін-ня кожного нерва. Вік тривожить тією неперебутньою тривогою, яка не дає заснути, піднімає вимогливим стуком у кожне вікно: людоньки, не спіть, лихо горує над нами! Чи не чуєте вже морозних історичних вітрів, що до решти охолоджують наші серця? Чи не бачите, до якого краю присунулася омертвіла українська душа, боязко споглядаючи розбій зчужілих дітей наших у вла-сній хаті? І ти, всепереможна Любове, як же ж ти опус-тила голову перед змалінням чоловічої креші у найпо-таємнішому із людських почуттів у невсипущому дбан-ні сильної статі про свою стійкість у душевних випро-буван­нях, безоглядних серцевих вчинках...

Просто читати поетичну книгу «Серцевина» - неаби-яка насолода. Але й неподільна самовимогливість: як упоратись із навальною хвилею отієї тривоги, що нако-чується сторінка за сторінкою? Чим відповісти на твер-дий моральний імператив, що виказує непохитну авто-рську по­зицію? Позицію жінки, яка має владарювати на батьківському обійсті, а її силою спроваджують із влас-ного двору не просто завойовники – домашні нікчеми, потурнаки бритоголові із скляними очима професіо­на-льних убивць і ті, хто, вилощені й обабілі, стоять над

 

 

 

 

 

ними го­товими пам’ятниками новітнім ординцям, пере-ламавши крила забейканим українським матерям...

Там, де вічно за волю, за землю й гаї,

Де шаблі, голодовки і війни,

Як же вижили ви, українці мої,

В отакій Україні?

 

Там, де розпач такий,

Що вже піниться кров, -

Де удавка уже на калині,

Як же вижила віра в надію й любов

В отакій Україні?

Та не остаточно перевелися українці в Україні. І цей ок-сами­товий голос кличе-окликає душевну рідню до дома-шнього вогнища, щоб ґвалтівно не заволати: «Розчарува-лась! Охолоняю!», як те було про­яснено у вірші «Одкро-вення колишньої націонал-патріотки». Охолоняють ті, хто й не розпалювався. Охолоняють вкрадливі спостері-гачі за вмиванням українською кров’ю. Охолоняють за-побігливо-оберехні і завсідники невідь-ким влаштованих пригощань. А тут інший коленкор: поетичний голос з крику переходить на крицеву ненависть. До чужих зайд і до своїх перефарбованих жовтобрюхів. До галасливої по-літичної шушери, котра скомпрометувала себе остаток-но. «Усі плоди незрілі і без сили, Міняй знамена і міняй вождів, Кого винить нам, й що б ми говорили, Аби каца-пів не було й жидів?!» («В нас зроду так... Або монолог сусіда»). Ну так ще ж не вечір! Ще є порох у порохівни-цях! Для покути-бою із домашньою нечистю, дивись, і вистачить...

   Цікаво рухатись за цим протяжним, отверділим голо-сом, наслуха­ти його іронічно-сардонічні акценти, його узвичаєну, але місцями й несподівану мелодику. Вгадуєш непомильно: так, це він крізь український молитовний мелос, у якому,одначе, беруть верхи найсу­часніші непла-кучі ноти, з яких ніби сам по собі викрешується рятівний вогонь невпокореності і всякчасної готовності до нової боротьби. Це той жіночий акапельний солоспів, що піді-ймає соборні дахи і перекочується малиновими дзвонами по всій Україні, котра одвикає од вікового набатного спо-лоху і присипляє себе довгим сном, наче іс­торичним по-пелом від київської, батуринської чи полтавської руїни. І кому випадає будити Батьківщину знову? Нашій жінці, берегині, роксолані, котра вирвалася із задай московсько-го гарему і добрела,боса,бита й щаслива,до рідних піль… Ненавидіти починаєш власну чоловічу суть, крихку, не-гартовану, читаючи ось ці плачі-монологи, ці неокобза-рені крізь вікові думи; про зраджену, сільську займанщи-ну, ці нескінченні жалі про поганьблену українську сут-ність – сутність  народу, якому незрідка застить очі то дармова гречка, то протухлі бички в томаті, то ще щось, чому й імення немає, але що гирями по­висло на всенаро-дній совісті, проданій неситим временщикам і оприч­ни-кам.

В нас лишилось своє –

трохи генів козацьких деінде,

Непокора й бунтарської волі ковток,

Але нас, ненавидячи,

звуть «шароварське поріддя»,

Топчуть мову свої ж,

наче хліба паплюжать шматок...

Співвітчизникам»).

(Продовженння на 16 стор.)