Ніна ДАНЬКО,

м. Кременчук

КРІЗЬ ПРОСТІР І ЧАС – «ПРОЧЕРКОМ ЛАСТІВКИ»

Це відчуваєш, прихиляючись до ліричних рядків останньої збірки відомого поета-полтавця Миколи Костенка: блискавичний спалах авторових і власних чуттів і дум, які одначе не тануть, як слід ластівчиного крила, а надовго поселяються в багатьох закутках твоєї душі.

Щоб згукнутись на поклик, як кличе весна журавля –

До схід сонця, рятуючи серце живе і калічне.

…Щоб затерпнуть, згадавши: твоя це, твоя це земля,

Найтепліша і в кожному чистому  подиху вічна…

«Твоя це, твоя це земля»

«Лірика, – твердить поет у власній сповідальній передмові, – станція «швидкої допомоги» твоїй душі, коли треба попередити інфаркт розгубленості, урівноважити реальність  і вимогливе бурхання слова у крові».

Поезії збірки справжнім граційним прочерком пташиного крила проносять читача крізь незміримі глибини і простору, і часу, незрідка ділячись гіркуватим присмаком життєвих уроків. Так, це справжні «сиві казки перевтілень і текучих станів» сина рідних степів, полянина, українця.

Над бароково  вигадливим масивом творів тут і там зринає в упертій стабільності провідний мотив – осінній. « Це вікове,» – зізнається пережитим-переболілим автор.

Вже розумію в Пушкіні осіннє,

В Єсеніні – беріз рязанських схлип,

В Шевченкові – те в серці непосильне,

Що без страждання чи збагнув коли б.

«Божа проба»

Осінь у Костенка має своєрідні, чоловічі, барви: черлень вина, рябий листопад, негода сіра й волохата, чорні заспіви пізньої осені, лілово затуманене смеркання… І на тлі цієї палітри раптово спалахують золотоголові клени, роса сріблястим терносливом, зелено-сині очі смутку, золотава тиша і –  торжествуючий, радісний бірюзовий спалах неба.

І панує тут не пейзаж, як такий, І навіть не медитивне самозаглиблення, а філософське бачення своєї землі, себе на ній І людини з її багатогранністю душі,  досвідом та пошуком шляхів  у майбуть.

Ці тумани – величні художні полотна,

лише майстра не знати – чому так зболено?

Та над вечір дощем усе прополоще –

і відчуєш, як сіль у крові пересолена…

«Чому такзболено?»

У часі й поза ним  бачимо й суто костенківські осінні образи: дерева – «мов згущений смуток із білої рани», «світ деревний – діди осінні»,«в кокон загорнулась таїна», «листопад веде троянські війни», «сирітство плакучої скрипки», «вовк, якого не годують ноги»… І знову спалах над ними: «пролетіла вчора юна відьма – і зайнявсь калиновий пожар».

Та диво ось – кульбабка зацвіла

у жовтні, на останнім перелеті! –

немов остання туга ожила

в живих очах розстріляних поетів…

«Пострижини»

Ще один потужний мотив збірки, «найдорожчий біль» поета, – неперебутня ностальгія за рідним селом, із якого в голодному сорок сьомому нещадна доля вирвала хлоп´ям, а потім підлітком – на багато років, щоб кидати і по Кавказах, і по Донбасах, по  Заполяр´ю та інших чужинах. Щоб завжди поривати в рідні краї, а повернути в них лише з першим снігом сивини. Це Їсківці, що на Лубенщині. «де тонко гладдю вишито  горби», а «хрестик прошви – воскові поля», «де ми зростали весело і трудно, не звідавши державного жалю».

Село дитинства і село взагалі зринає щемливими нотами часто. І тому, що тут «прокотилась підла зрада», що «мертвіючи, затерте в бур´янищі, тепер у чорних вікнах злиднів грища», і тому, що авторові «боляче, так совісно», адже немає вже змоги власних рук докласти там, «де люд сільський вирівнює ходу».

Крізь «попіл оболонь», «околиць рідних сірий біль» – знову зблиск не розпачу – надії! І навіть більше:

І раптом – сміхом вкрите личко!

Кислюча ягода в руці…

І так майне в гіллі спідничка,

що і рядки забудеш ці.

«Села глибока непритома…»

 Із роздумами про долю сьогоднішнього села невіддільні думи про долю нації, України, про «демократію відтінку плахи з моргом», «чесну владу»… Це неминуче, і це справжня й різка, страшна  правда:

Чого кричиш?

Тобі і справді страшно?

Нащо береш, коли дають?

Ти вибрав цих дебільних, горопашних –

Мовчи, коли плюють.

Це не заклик до покірності, що й так уїлась у самісінькі печінки, це напуття:

Об тебе щоб не витирали ноги,

Верни собі ім´я.

Прочерком ластівки мчиш крізь час: Трипілля, Берестечко, Розстіляне Відродження, Даждьбог, Мікоша, Співа-Евтерпа і Пан… А сьогодення пече:

Чужі гроші – моя революція?

Хочу не Вашингтона – Конфуція.

«Як любить Україну накажете?»

Багата збірка мотивами. По-бароковому химерно вибудувана, по- осінньому мудро-багрецева й по-сучасному захоплива, не відпускаюча. І авторська передмова, і потужний пласт лірики у книжці підводять врешті- решт до найтривожнішого: до катастрофічного стану нашої духовності взагалі, до кризи в нашій літературі як його сумного результату. Адже матеріальні втрати надолужити можна, а духовні – безповоротні! Саме тому б´є тривогу Костенкова лірика, споріднена з головними естетичними оберегами: «кричать оглашенні, волають причинні», «елітний сказ затруїв дієслово», «нові торквемади у слові шукають чуму»…

Проходять безпардонні перодряпи,

а до зарізу хочеться, аби шевченки.

«Заповіт і слово»

«Поет завжди у стані передгроззя», він не здатний замовчати правду про ознаки переродження, а то й виродження, свідком якого він є.

Поет високоморальний –

 рудимент і блазень.

Гляньте на вхід парадний:

усі драчовані плазом.

«Найвища брехня – розрада…»

             Антитезова настроєність збірки саме тут досягає своєї кульмінації:

А голос народу

чимдуж розгортається далі,

і дивляться в душу нам

Стусові очі сумні.

«Провітрено тюрми»

І очі великих зодчих нашого слова із рядків збірки та з-поміж них дивляться повсякчас: П. Тичина й М. Рильський, В. Свідзинський і Є. Маланюк, Ю. Клен і  Н. Лівицька-Холодна… А поряд – майстри поезії сьогочасної: М. Вінграновський, Л. Костенко, В. Базилевський, Л. Талалай, котрі, як сказала найталановитіша з талановитих , «держать небо на плечах. Тому-то і є висота». «Вінграновський  буває один на століття, Тичина – на епоху, Ігор-Антонич –  на цілий народ," –  підкреслює  автор. Але вони є і будуть мірилом справжньої поезії, її досконалості.

А «висота» нової книги М. Костенка твердить, що її автор – теж із когорти  Майстрів. А його збірка «Прочерком ластівки» – Явище на ниві української літератури. Із чим і вітаємо автора й зичимо йому нових творчих  літань  і крізь простір, і крізь час!

   Раїса ПЛОТНИКОВА, член НСПУ

ДЕРЕВО ЙОГО РОДУ

   «Прочерком ластівки» – це вже двадцять четверта книга  нашого земляка, письменника,  публіциста, літературознавця Миколи Костенка.

  Не берусь щось стверджувати чи давати оцінку цій ліричній збірці, бо то прерогатива фахівців, та думаю, як любитель поезії, маю право висловити власну думку. Вже у передньому слові «Мої сиві казки» Костенко освідчується  ліричній поезії у відданості.  Цей авторський вступ – наче посилання до всієї книги. Щоб збагнути замисел збірки, варто прочитати відверту передмову не поспіхом. Є у цих сторінках щоденникове, навіть сповідальне. Автора бентежить розвій сучасної модернової літератури, її надмірна  «оголеність», «подрібненість» почуттів. Вдумливий читач може зробити власні висновки, тому я не стану ні переоповідати, ні коментувати текст, тільки хочу зосередити увагу, щоб не пройшли мимо переднього слова, бо це привід для роздумів і здорової полеміки.

   Поетичні твори Миколи Костенка різнобарвні і, як усе в цьому мінливому світі, неоднозначні. Не можна не помітити розмаїття – від аж нарочитої простоти до «Планета акордиться, має щось вимовити на кларнеті…» Виникає питання: хто він, з ким, для кого? Однозначної відповіді немає, бо Костенко – різний:  він – і з народом, і з Музою Евтерпою, але завжди – це як аксіома –  на тлі віковічних краєвидів. «Один із провідних мотивів цієї книги – моя неперебутня ностальгія за повоєнним селом», – каже він у  передньому слові. І не вписує образ у вірш, а шукає гармонію навіть у незбагненному, щоб відбулося достовірне образне перевтілення. Природа потерпає від діяльності людини, а в поезії Костенка – вона оберіг.  Навіть у розпачі, у фатумі, який не оминути, ( «Ніхто в цьому світі брудному не чує, / як довго в пилюці купаються змії…») природа – щось значно більше за людину.  Читаючи книжку, хочеться не просто перебрести її, як струмок, а зануритися, а може, й потонути в глибині, знайшовши «свій» рядок.

   У текстах присутні відомі поети Вінграновський, Талалай, Базилевський, Стус, Тичина, Плужник, Маланюк, Теліга, Свідзинський… І скрізь, і часто – сама Евтерпа. Це засвідчує: Костенко прийшов у поезію не сьогодні. Шлях до себе завжди довгий і тернистий, та мабуть, поруч таких імен він бачиться виразніше. Ти вже не сліпець – ти митець. Таким сприймає читач поета Миколу Костенко.

  У другому  розділі книги «Діди осінні», на мою думку, мотиви поглиблюються роздумами. «… душа поета розквітла/ на пагорбі квітів зла» – це, наче й за Бодлером, але сучасно й актуально. Розділ «Поет» – акорд вистояних думок, які вже перебродили і мають неповторний впізнаваний смак.  І навіть якщо  «…очі до сліз побілив/ пізніх спогадів білий налив», але « …на серці/ й тіні зла немає».

   І все ж невичерпність теми – це вічне костенківське джерело – рідні Ісківці на Лубенщині.

«І поцілую в лоб Колядну гору/ Де рідні тіні пращурів моїх». У таких рядках  високе  Дерево його роду на видноколі й тільки Слово може піднятися, вирости вище. Воно живе, воно росте й росте… 

   Твори Миколи Костенка друкувалися в багатьох виданнях, його книжки здобули визнання, та найбільша винагорода для письменника – вдумливий читач.  Ми можемо почути нарікання на рівень поетичного слова чи літератури взагалі, та смаки, на жаль, не поглиблюються, а міліють.  Твори Костенка – це не мілководдя і тим, хто матиме змогу й бажання прочитати  «Прочерком ластівки», буде над чим замислитися.