НА ІСТОРИЧНИХ ПЕРЕХРЕСТЯХ

Роман-трилогія «Уходники» один з кращих творів автора з Лубен Володимира Васильєва. Книжна новинка складається з трьох частин «Іван Свирговський», «Глейтова грамота» і «Донька війта», які мають не лише спільних героїв, а й продовжують один одного з часовим проміжком  у розповіді довжиною 50 років.

Дія першої частини «Іван Свирговський» розпочинається в Лубнах, на Кам’яному потоці—річці, де за сюжетом після весілля втопилося аж дві молодички, збезчещені місцевим панком. За це їхні наречені Андруш і Карпо  позбавили ґвалтівника життя у той же спосіб, а самі подалися з міста, уникаючи покари. Ця пригода й привела обох до козацтва, Великого Лугу і Січі. У ті часи козацтво тільки зароджувалося. З одного боку уходників тиснули польські загони Речі Посполитої, з іншого були кримські татари. Та й Московія не надто раділа новій силі, що виникала на її південних рубежах. Ці часи найменше досліджені істориками, адже особливих письмових згадок не збереглося, а легенди, народні думи та пісні не дають вичерпної достовірної інформації про події далекої минувшини.

Володимир Васильєв відштовхувався у своїх літературних пошуках саме від народних дум про Самійла Кішку, гетьмана Івана Свирговського, який загинув під мурами турецької твердині Кілії. Вивчаючи історичні джерела, автор зіткнувся з різнотлумаченнями. Польські історики говорять про Григорія Свірчовського, українські джерела твердять про Івана Свирговського, а ще зустрічаються імена Івана Свірчовського, Дружка Сверховського, Сверчовського. То кому ж вірити? Що це була за особистість? Українець чи поляк, козацький гетьман чи шляхтич?

Володимир Васильєв приходить до упевненого однозначного висновку—це були дві різні історичні постаті, долі яких дивним чином переплелися в житті. А схожість прізвищ послугувала тому, що в уяві істориків вони злилися в одну особистість. Таким чином саме лубенець, вперше взявшись за цю складну тему, ставить всі крапки над "і” і таким чином відновлює історичну справедливість у своєму художньому творі.

Відомо, що згідно польських джерел, в яких описується мужність поляків у молдавській війні, у ній брав участь генеральний обозний першого реєстру, трьох сотень козаків із шляхти, затверджений універсалом короля Сигізмунда в 1572 році, римокатолик, уніат Григорій Свірчовський. Цього дуже б хотілося польським історикам. Та сумнів у Володимира Васильєва викликає те, чи міг католик бути обраним козацьким гетьманом на Низу, бо для православних козаків католик був таким же ворогом як і татарин. Тим більше, що польських комісарів, гетьмана Бадовського і обозних реєстровців Свірчовського козаки вигнали з Хортиці і вибрали на козацькій раді свого гетьмана, Івана Свирговського, ім’я якого співзвучне з ім’ям ляха Свірчовського. А можливо, це був тільки псевдонім невідомого козацького ватажка, аби ввести на деякий час в оману Річ Посполиту. Хтозна.

Для козаків боротьба за віру була важливою складовою політики. Ось як подає Володимир Васильєв звернення молдавських парламентарів за допомогою: "Ми, молдавани і волохи, вбачаємо у козаках своїх братів-християн, котрі, як і ми, потерпають від мусульман. Турки, кримці плюндрують наші землі, руйнують, палять міста і села, десятками тисяч гонять люд в рабство, зневажаючи віру і волелюбство. Господар звертається до вас, любі козаченьки, з проханням подбати за віру і прибути на поміч волохам-християнам, стати оружно під стяги господаря Івона для захисту землі благословенної християнської від клятого султана турецького Селіма, війська якого гуртуються за Дунаєм”.

І козаки таки стали на цей захист, не дивлячись на заборону польського короля і складну обстановку на кримському кордоні.

У романі також діють козацькі отамани Ганжа і Підкова, Самійло Кішка, та інші історичні персоналії того часу. Дія відбувається переважно на території Валахії (Молдови), де велися бойові дії. Козацьке військо підтримало молдавського господаря, але доля, а надто зрада з боку окремих молдавських воєвод та природна стихія сприяли програшу у вирішальній битві. Поразка, яку зазнала Молдавія у боротьбі стала крахом не лише для Івона Воде. А шлях козацького війська проліг на Україну. Трагічно закінчилися життя і обох історичних героїв. Григорію Свірчовському після його полону турки стинають голову. А Іван Свирговський  гине у підкопі від несподіваного вибуху під стінами турецької твердині Кілії при її облозі.

Потужною складовою роману є любовна інтрига. Молоді козаки-лубенці Андруш і Карпо, які втратили своє щастя, закохуються у визволених козаками туркень, беручи участь у молдавському поході. Жінки роблять оповідь не стільки історичним твором, як пригодницьким, художнім. Щаслива доля рятує четвірку від смерті і обидві пари повертаються в Лубни, де на них чекає одруження.

В романі "Іван Свирговський” Володимир Васильєв доносить до нас славні сторінки історичних подій, які відбувалися в 1574 році. Автор робить висновок про те, що головною рушійною силою у Молдовській війні були саме півтори тисячі українських козаків зі своїм гетьманом.

Друга книга Володимира Васильєва має назву «Глейтова грамота». Вона є цілком самостійним історично-пригодницьким твором і водночас складовою трилогії «Уходники». То що ж покликало члена літоб’єднання ім. О.Донченка та Полтавської спілки літераторів Володимира Васильєва повернутися до своїх героїв і продовжити опис історичних подій за їх участю? Насамперед - часовий проміжок, що розділяв у оповіді ці два романи. А він багатий не лише на події, а й на історичні особистості. А це козацькі ватажки Косинський, Северин Наливайко, Шаула, Лобода, магнат Ярема Вишневецький, Жолкевський та інші. Тож автору просто гріх було, творячи трилогію «Уходники», описавши у першій її частині «Іван Свирговськии» молдовську війну за участю українського козацтва, а також козацький похід і взяття Стамбула, формування військ Лжедмитрія в Наддніпрянській Україні у частині третій «Донька війта», поминути трагедію під Солоницею, де у 1596 році було розгромлене козацьке повстання під проводом Северина Наливайка. Ось у такі складні історично-політичні події Володимир Васильєв вводить уже існуючих літературних героїв Карпа Скачка, Андруша Припустіна та нових - їх синів Івана і Петра. Саме ці молоді люди опиняються у центрі оповіді, через яку подається складне і непередбачуване тогочасне життя.

Книга дуже пізнавальна і легко читається. Вона наповнена дією, діалогами, що дозволяє повніше уявити характери тогочасних жителів України, їх думки, турботи, прагнення. А найголовніше - цей твір має велике виховне значення для молоді. Він вчить патріотизму, опікуванню долею Вітчизни, небайдужості до неї. Як бачимо не грошами єдиними живе людина. Духовна складова життя, національна ідентичність набагато важливіші. Вони, і тільки вони, домінують і це для Володимира Васильєва є найвищою істиною.

Роман «Глейтова грамота» вартий уваги з боку читачів, а також критиків, які можуть зробити більш детальний його аналіз. У будь-якому разі українська книга, видавництво літератури, яке нині переживає не кращі часи поповнилося ще однією цеглиною у підмурівок виховання майбутніх поколінь.

Третя частина має назву «Донька війта». Вона продовжує тему започаткування козацтва, але вже не як військової сили, а як сили економічної, відкриває нові сторінки у пізнанні доби початку ХVІІ століття—неспокійного часу смут та селянських воєн, повстань і заколотів. Втім, у книзі немає опису масштабних бойових подій, як це було у попередніх частинах «Іван Свирговський» та «Глейтова грамота».

Сюжет твору досить мирний, хоча й починається із сутички головного героя Остапка з війтом Андрушем Припустіним через його доньку та ув’язнення. Таким чином Володимир Васильєв відразу окунає читачів у життя та устої Лубен початку ХVІІ століття. Яскравими фарбами змальовує тодішні типажі суспільного життя—війта Андруша Припустіна, його товариша-побратима по зброї Карпа Скачка, народних персонажів бабу Ганю, знахарку Верпетиху, друзів Остапка—Чепігу, Луку, Степана Хмару, чернігівців Олефіра, Мирона, Гнатка Гризодуба, інших. Всі вони водночас герої давно минулих подій, а проте з повним правом водночас можуть називатися героями нашого часу. Чому так? Та тому, що вони, як і автор, сповідують принципи добра та вищої справедливості, готові стати на захист слабших, допомогти тим, хто потрапив у біду.

Звісно, друзі визволяють з-за грат Остапка, якому тепер одна дорога—на уходи в Дике поле. Але перш, ніж ватага вирушає у мандри, до них приєднується війтова донька—Харитина, яка так кохає свого обранця, що наважується піти проти волі батька. Це свідчить про те, що українки були і залишаються свободолюбними, вірними жінками, дружинами, коханими.

Подальший розвиток сюжету кидає героїв у суворі умови виживання. З одного боку на них полюють жолдаки пристаркуватого поляка Жилицького, якому Харитина обіцяна батьком-війтом у дружини, з іншого не дають спокою володарі Дикого поля—племена та роди татарського, ногайського, буджацького, едигейського народів. Вони живуть власним кочовим життям і противляться будь-яким посяганням на підконтрольні їм величезні, багаті території, де кочують. Проте, як ми бачимо далі, принципи вдячності за добро, шани до гостя, коли той справді гість, панували і в ті жорстокі часи.

Володимир Васильєв—майстерний пейзажист, добрий знавець природи степу. Все це він використовує у невеликих, але дуже доречних відступах. Адже й справді, не блукали ж уходники у вакуумі. Вони були часткою великого неосвоєного людьми світу. Добре, зі знанням справи описані епізоди нападу на мисливця-кочівника пораненого ведмедя, нашестя саранчі, полювання на дрохв, захисту кінського табуна від диких родичів-тарпанів. І все це—живо, динамічно, цікаво.

Окремо слід сказати про Володимира Васильєва, як про знавця людських душ. Жоден з виведених ним героїв не однозначний у своїх судженнях та діях, у своєму характері. Вони живуть власним життям, підпорядкованім певній меті. У одних—це здобуття статків, у інших—пошук пригод, у третіх, мандри за коханням. Адже за увагу головної героїні Харитини змагається не один Остапко. Тут і пристаркуватий поляк пан Жилицький, і побратим Остапка підступний Олефір. Всі вони перебувають у певному протистоянні, адже життя не завжди дослухається до людських бажань.

Уходники, як бачимо, не лише втікачі. Це, перш за все, промисловики. Вони не лише заготовляли мед, рибу, шкіри диких тварин, а й формували, відбиті у кочівників стада худоби, табуни коней з метою їх збуту на ринки Західної Європи. Промисел несправедливий, дуже небезпечний, тут уже або ти, або тебе, який призводив до винищення кочових племен Дикого поля, їх культури, побуту. Так з демографічної карти світу зник не один народ, що колись гримів в історії.

Окремо слід сказати про історичну складову твору. Події розгортаються на тлі реальних  фактів початку ХVІІ століття, пов’язаних з Лубнами, Лубенщиною, князем Адамом Вишневецьким. Тут діють справжні історичні постаті, імена яких зберегли історичні документи. Той же Припустін, Скачко, Лубенський старшина Семен Скалозуб—не вигадані персонажі. Похід козацького війська на Крим—теж справжній історичний факт. Засобами художнього слова автор розповідає історії козацьких сутичок з турецькими військами Османської імперії, витягує на світло з історичного забуття цікаві, гідні пензля художника та й уваги кінорежисера, події. Ну, хоча б того, як козацький старшина Семен Скалозуб викурив люльку на ліжку самого султана, після здобуття столиці невірних Стамбулу. А ще, хоч і побіжно, у романі зачіпається тема формування військ царевича Лжедмитрія, що пізніше матиме катастрофічні наслідки для царювання Бориса Годунова.

Тому книга «Уходники» є ще й своєрідним художнім, літературним посібником для формування яскравішого уявлення юних читачів про справи літ давно минулих.

Вихід трилогії окремою книгою—помітна подія у літературному житті Лубенщини. Тож залишається побажати читачам приємних хвилин спілкування з романом трилогією Володимира Васильєва «Уходники»!