ВЕЛИКА ПОЛТАВСЬКА ЛІТЕРАТУРА ТВОРИТЬСЯ У ЛУБНАХ

Говорячи про сучасний літературний процес на Полтавщині, не можна оминути увагою місто Лубни. Тут нині живуть і працюють п’ять членів Національної спілки письменників України Наталія Баклай, Ольга Хало, Раїса Плотникова, Олександр Міщенко, Юлія Манойленко, які гуртують довкола себе кращі творчі сили краю. Більшість авторів об’єднані в літературну організацію – літоб’єднання ім. О.Донченка при редакції газети «Лубенщина». Це дозволяє вести системну роботу з підтримки та розвитку літературного процесу на Лубенщині.

Таким чином лубенська літературна школа не лише гордиться глибокими  традиціями, а й має велике літературне сьогодення і не менш перспективне майбутнє. Адже тут щороку видається більше десятка прозових та поетичних книг різних авторів. Причому, дуже високої  художнього рівня і якості. Так, тільки в цьому році вийшли друком нові книги чотирьох з п’яти членів НСПУ, які мешкають у місті над Сулою. Заслуговує на увагу історичний роман-хроніка Ольги Хало «Корона Вишневецьких» («Преса України», 2012), який є непересічною подією в літературному житті Полтавщини і, певно, України. Книга відзначена обласною літературною премією імені Панаса Мирного. У ній з величезною скрупульозністю розкрито складний період кінця ХVІ -  першої половини ХVІІ століття в житті України, Речі Посполитої, Московії, період смути, зміни монархічних династій. У центрі оповіді – тогочасні володарі великих територій – рід князів Вишневецьких, історія їх сходження на трон Речі Посполитої, що не надто афішується в історичній літературі.

Знаковою книгою у творчості знаної поетеси Наталії Баклай можна назвати збірку поезій «Серцевина» (Лубни, 2012). У книзі багато програмних, визначальних віршів, які формують саму суть творчості авторки і є її серцевиною. У них поетеса веде діалог з Україною, відкрита серцем і думками, говорить  про наболіле, звертається до співвітчизників, а серед них є усілякі: і патріоти, і «мояхатаскрайченки», і кати, і бюрократи, звертається до музи і людей. Їхні долі, прості і невибагливі, особливо добре вдаються найжіночнішій із наших українських поетес. Збірка є, як зазначає у передньому слові, відомий український поет Михайло Шевченко «нашим золотим еталоном».

Заслуговує на увагу читачів і повість для дітей члена НСПУ Олександра Міщенка «Літні пригоди Богданчика», у якій захоплююче і доступно розповідається про древні народні звичаї і традиції, що сягають глибини віків і подекуди збереглися ще й досі. Книга вчить добру і людяності, любові до природи і довколишнього світу. Вона розрахована на широке коло читачів підліткового віку, їх мам і тат. Книга видана на замовлення Головного управління інформаційної та внутрішньої політики Полтавської обласної державної адміністрації за планом випуску соціально значущих видань.

Порадувала вагомим поетичним доробком і молода поетеса Юлія Манойленко, об’єднавши у книзі «До одвічних бродів» (Лубни, 2012), найкращі вірші останніх років. У них – цілий світ, вибухова сила української краси, національної самоідентифікації українців. Художнє ліричне слово Юлії Манойленко легке, доступне, незвичайне. Такі вірші не можна залишити поза увагою. Навіть людина далека від поезії залюбки почитає ці твори і відшукає у них ту єдину, дзвінку струну, суголосну душі.

Помітні книги, вагомі творчі доробки, які є окрасою літературного життя Полтавщини, – переконливе свідчення літературного розвою краю Сковороди і Котляревського, Гребінки і Гоголя, Донченка і Малика.

Слід сказати, що велику творчу роботу проводять літератори, члени літоб’єднання ім. О.Донченка, які ще не є членами Національної спілки письменників України. Так, лише упродовж останніх двох-трьох місяців побачили світ книги Ганни Кревської «Під корою» («Дивосвіт» Полтава, 2012), яка здобула широкий розголос, а її авторка висунута на здобуття кількох літературних премій,  Лариси Назаренко «Калейдоскоп казок» (Миргород, 2012), Олександра Сиченка (сина відомого українського письменника Володимира Малика) «Римовані думки» («Інтер Парк», Лубни, 2012) Катерини Юрченко «Дивоквіт душі» та інші. Готуються до видання книги письменниці Раїси Плотникової, Василя Філіпенка, Миколи Шияна. Не залишаються осторонь літературного процесу кандидати до НСПУ  Ганна Кревська, Микола Кочерга, а також знані лубенські автори – секретар літоб’єднання Ніна Шерстюк, Олександр Печора, Андрій Дальній, Олександр Киян, Андрій Осацький.

Активній видавничій діяльності сприяє велика підготовча робота. Літоб’єднання ім. О.Донченка не лише сприяє авторам у редагуванні їх творів, верстці книг, пошуку видавництва, спонсорів, веде переговори з видавцями, а й координує роботу самих літераторів, надає всебічну підтримку, супроводжує від задуму до втілення книги у готовий продукт, її презентацію. Проводиться активна політика з висунення творчих доробків на фінансування їх з обласного, міського бюджетів за планом випуску соціально значущих видань, а також висунення авторів на здобуття різних літературних премій та відзнак.

У роботі з молоддю велику роль відіграють численні творчі конкурси, головним з яких традиційно залишається «Поетична весна», яка у наступному році буде ювілейною – 50-ю. А отже, в Лубнах зростає перспективна літературна зміна. Багато з цих молодих людей, переможців конкурсу, здобувають вищу освіту в різних вузах України, або закінчили їх – Олександр Козинець, Євгенія Чугуй, Ольга Сіряк. Серед учнівської молоді заслуговують на увагу Тетяна Тринько, Аліна Ляш, Наталія Кузьменко. Переконаний, що окремі з цих імен з часом ще почує Україна.

Таким чином за насиченістю літературно-мистецькими подіями, яскравими літературними іменами, кількістю і якістю авторської книжкової продукції, яка видається лубенцями у різних видавництвах міста, області, України – місто є лідером літературного процесу на Полтавщині.

Олександр МІЩЕНКО, голова літоб’єднання ім. О.Донченка при редакції газети «Лубенщина», член Національної спілки письменників України. 


З ПЕРШОГО ЛІТЕРАТУРНОГО ПРИЗОВУ

У його прізвищі вчувається могутній подзвін новизни ДОНченко. І недарма, адже Олесь Васильович Донченко писав так, що кожне слово западало в дитячу душу, хвилювало і спонукало до добрих вчинків. Колискою письменника було відоме на всю планету прославлене Гоголем мальовниче село над Пслом — Великі Сорочинці. Тут народився він 19 серпня 1902 року в родині сільського вчителя. Незабаром батьки переїхали у Велику Багачку, а згодом в місто Лубни на Полтавщині, яке стало для Олеся Донченка по справжньому рідним.

Ще під час навчання, як один з най­авторитетніших учнів, Олесь був членом педагогічної ради. А у 1918 році на сто­рінках лубенської повітової газети з'явився перший вірш 16-річного хлопця «Журливая пісня, журливії звуки». Відтоді за ним закріпилося пріз­висько «письменник».

Наступного року Олесь закінчує навчання в гімназії. У той період була розгорнута широка боротьба з непись­менністю. Тож Олесь Донченко вирішив піти стежкою батька, вступивши на курси позашкіль­ної освіти. По їх закінченню працював учителем-позашкільником, а пізніше — інспектором політосвіти району. Їздив по селах, організовував клуби, бібліотеки, ставив з молоддю п'єси, читав лекції і свої вірші, не раз зазнавав нападів з боку бандитів і пробирався в місто манівцями, щоб не потрапити до їхніх жорстоких рук.

Але манила творчість. Тож невдовзі Олесь Донченко по­чав працювати в редакції газети «Червона Лубенщина» відповідальним секретарем, вступив у комсомол. У номері газети за 1 січня 1923 р. надруковано його вірш «Чер­вона писанка». У липні того ж року газета сповістила, що незабаром у Лубнах має від­критися філія рік тому ство­реної спілки селянських письменників «Плуг». І ось 12 жовтня 1923 року така філія в Лубнах була створена. Саме з цього часу веде свій відлік літоб’єднання, яке нині носить ім’я свого засновника Олеся Донченка. А тоді, у 1923 році молодий письменник  з гордістю констатує на сторінках «Червоної Лубенщини»: «Чорнозем підвівся!». І вже восени 1924 року він, відгукнувшись на заклик комсо­молу зміцнювати ряди прикордонників, добровільно йде до Червоної Армії і служить на західному кордоні. У 1926 р. виходить перша збірка творів Олеся Донченка «Червона писанка». Восени того ж року ЦК ЛКСМУ відкликає його з вій­ська для літературної роботи. Олесь Донченко прибуває до Харкова — тодішньої столиці України. І його призначають секретарем юнацького відділу Державного видавництва Ук­раїни. Весь вільний від роботи час письменник віддає твор­чості. Наступні 5 років були для нього особливо плідними: щороку з друку виходять дві-три поетичні книги.

На початку 30-х років Олеся Донченко пише кілька повістей для дітей. І цей жанр відтоді став головним у його творчості. Значним кроком вперед у майстерності стали повісті «Удар­ний загін» (1931) та «Аул Іргіз» (1932). У наступні роки пись­менник створює роман «Зо­ряна фортеця», «Море відступає», повість «Родина Мартинових» та інші.

 Найкращими довоєнними творами стали повісті «Школа над морем», «Лукія», «Карафуто». Але до кордонів країни підступила війна. Олесь Донченко за станом здоров'я не був мо­білізований до лав армії, тож з сім'єю евакуювався в Казах­стан, де працював у газетах.

У лютому 1944 року пись­менник повернувся в Харків і почав працювати в одній з газет. Потім поспішив до рідних Лубен, де залишилися старенькі батьки. Місто ле­жало в руїнах, і це дуже засмутило Олеся Васильовича. Адже навко­ло буяла природа, і це ви­кликало велике хвилювання. Письменнику здалося, що тут, у Лубнах над Сулою, йому найкраще писатиметься. Так на окрайці площі Кузіна з'явився цегляний будиночок, навколо якого на пустирищі письмен­ник заклав фруктовий сад.

Велика дружба єднала його з дітьми. Часто завдяки спілкуванню з ними народ­жувались нові сюжети. З'яв­ляються повісті «Лісничиха», «Сад», оповідання «Голубий гвинтик», «Хлопчик з дитбу­динку», «Золоте яєчко».

Останні роки життя письменника, незважаючи на хворобу, були наповнені напруженою працею. Взимку він жив у Харкові, пра­цював головою секції дитячої літератури харківської філії Спілки письменників. Його також було обрано членом правління Спілки. Навесні ж письменник поспішав у Луб­ни, де серед зеленого при­вілля до нього приходило натхнення. Водночас спілку­вався з творчою молоддю, часто бував у школах, зустрі­чався з дітьми, педагогами. Тож не випадково з-під його пера виходять твори на шкільну тематику, серед яких найпомітніші повість «Юрко Васюта» та роман «Золота медаль». Після надрукування роману на Україні, а потім російською мовою в журналі «Дружба народов» (м. Москва) з усіх кінців Радянського Союзу йому почали надходити листи з щирою подякою. Роман «Золота медаль» став лебединою піснею Олеся Донченка.

Ранньою весною 1954 року тяжко хворий письменник, як і в минулі роки приїхав з дружиною до Лубен. Але хвороба ускладнювалася, і 12 квітня 1954 року його не стало. Похований письменник на кладовищі в Лубнах по вул. Д.Сірика.

Його пам’ять належно пошанована. У  місті є вулиця Олеся Донченка, дитячий парк та районна бібліотека для дітей носять його ім’я. На садибі, де жив письменник, встановлено меморіальну дошку, у ЗШ №4 діє музей Олеся Донченка. У серпні 2002 року з нагоди 100-річчя митця встановлено меморіальну дошку, що свідчить про створення в Лубнах філії спілки селянських письменників «Плуг». Вона знаходиться на будівлі, у якій розміщена редакція газети «Лубенщина». Літоб’єднанню при редакції газети тоді ж присвоєно ім’я Олеся Донченка.

Таким чином пам’ять про одного з найвідоміших дитячих письменників першого літературного призову -  Олеся Донченка досі живе у справах і думках нинішніх поколінь.

Олександр МІЩЕНКО, член Національної спілки письменників України. 


ЄВГЕН ГРЕБІНКА І ЛУБЕНЩИНА

Життя і творчість «одного з перших очагів нашої літературної ниви» письменника Євгена Павловича Гребінки нерозривно пов’язані з Лубенщиною.

Народився він на хуторі Глибокий Яр, у долині невеличкої річки Мокра Оржиця, на території, яка свого часу входила до складу Лубенського козацького полку, в сім’ї нащадка лубенських козаків, колишнього гусарського штаб-ротмістра Павла Івановича Гребінки, якого в рік народження сина «гроза дванадцятого року» знову змусила повернутися під бойові знамена «малоросійського козачого війська» для захисту Батьківщини.

Тож, і не випадково, події більшості історичних повістей, нарисів та роману «Чайковський» Є.П.Гребінки розгортаються переважно на «Вишневеччині», тобто на Лубенщині.

Першою вихователькою майбутнього письменника була проста селянка, няня-кріпачка з Лубенщини, яка, за спогадами Гребінки, довгими зхимовими вечорами розповідала йому місцеві легенди й перекази і співала «як ляхи сожгли Наливайка».

До Ніжинської гімназії вищих наук князя І.Безбородька у 1825 р. Є.Гребінка вступив по пропозиції викладача грецької та латинської мов навчального закладу Семена Андрійовича Андрущенка, сина священика з Лубенського повіту. Саме Андрущенко одним з перших помітив і підтримав перші літературні спроби юнака. Він писав його батькові, що «Євген строчить непогані вірші, до яких він дуже охочий».

Однокласниками і друзями Є.П.Гребінки у гімназії були лубенці: уродженець с.Ісківці, майбутній письменник, фольклорист і етнограф О.С.Афанасьєв-Чужбинський та уродженець села Снітин Микола Новіцький.

Сестра М.Новіцького Мар’яна, з якою Гребінка познайомився влітку 1831 р. в садибі її батька селі Снітин Лубенського повіту, стала першим коханням поета, пам’ять про яке він проніс через усе своє життя. Саме їй, як вважають дослідники, присвячено його славетний романс «Очі чорнії».

Засвідчено, що Є.П.Гребінка неодноразово бував у Лубнах і в селі Тишки, Снітин, Таранденці, Ісківці та Новаки Лубенського повіту. Написані ним після перебування на Лубенщині кілька подорожніх нарисів («Путевые и театральные впечатления. Лубны» (1840), «Опера в Лубнах» (1845)  та інші) зберегли для нас неоціненні описи місцевих людей і подій того часу, живі, психологічно насичені картини з життя наших пращурів-лубенців.

У 1843 р. Є.П.Гребінка разом з великим Кобзарем України Т.Г.Шевченком їздили на Україну. В червні вони відвідали і наш край, зокрема, побували на хуторі Убєжище в маєтку матері Є.П.Гребінки, в селі Мойсівка на балу у Т.Г.Волховської, де Шевченко познайомився з О.С.Афанасьєвим-Чужбинським, а потім усі разом завітали у Ісківці.

У 1844 р. Є.П.Гребінка одружився на «прелестной девушке» Марії Ростенберг, дочці відставного штабс-капітана, який мешкав в селі Рудці Лубенського повіту.

В 1847 р. письменник домігся відкриття власним коштом в селі Рудка першого приходського училища для селянських дітей в Лубенському повіті. Він підібрав для навчального закладу учителя І.Сиротенка, якого утримував до своєї смерті.

Є.П.Гребінка у своїх нарисах і байках викривав хабарництво суддів, сваволю чиновників і поміщиків, наповнюючи їх неповторним Лубенсько-Оржицьким колоритом. Окремі вирази байок і навіть їх назви взяті з місцевих народних джерел, у свою чергу пішли в народ, як приказки, стали крилатими словами («А Лебідь плись на дно і випірнув як сніг», «Мовчи – почують, будеш битий!», «Ведмежий суд», «Лисичці ж ратиці віддать», «Дурний, дурний, а в школі вчивсь!» та інші).

Відомий український етнограф і фольклорист М.Номис почерпнув із творів Є.П.Гребінки для своєї збірки «Українські приказки, прислів’я і таке інше» чимало прислів’їв, приказок і порівнянь. Цікаво, що майже всі вони мають яскраво виражений історико-краєзнавчий характер, наприклад, «хто про що, а він про Наливайка».

Ігор КОЗЮРА, кандидат історичних наук (Національна академія державного управління при Президентові України),

Валерій КОЗЮРА, краєзнавець (Лубенський лісотехнічний коледж). 



ЛУБЕНСЬКА НАТАЛКА ПОЛТАВКА

Письменник П.Капельгородський у своїй статті «На лубенському літературному гробовищі», опублікованій у журналі «Життя і революція2 №10 за 1918 рік, засвідчивши смерть доньки видатного українського етнографа і фольклориста Матвія Номиса (Симонова) письменниці Надії Кибальчич, яка увійшла до української літератури під псевдонімом Наталка Полтавка, з глибоким сумом відзначив: «Півсонні Лубни забули її так само як і батька, не зберігши та не використавши навіть отих цінних матеріалів, що лишилися після їх в листах та рукописах».

Що й казати, оцінка болюче-образлива, але, на жаль, навіть сьогодні, 100 років тому, справедлива. Якщо Матвія Номиса Лубни все-таки згодом «незлим тихим словом» у 1993 році, в рік 170-річчя від дня його народження,  провівши, присвячену цій даті, республіканську науково-теоретичну конференцію, презентацію репринтного видання його збірки «Українські приказки, прислів’я і таке інше» і встановивши меморіальну дошку на будинку ЗОШ №1, на місці, де свого часу знаходилась лубенська чоловіча гімназія, першим директором він був, то імена і творчий доробок його доньки і внучки письменниць Надії Кибальчич та Надії Кибальчич-Козловської для широкого загалу луб енців залишаються майже невідомими. Тож сьогодні наша розповідь про них.

Початок грудня буремного 1918 року. На міському цвинтарі Лубен невеликий гурт людей, які прийшли сюди, щоб провести в останню путь письменницю Надію Матвіївну Кибальчич (Симонову). Над її домовиною посестра-письменниця Любов Яновські у прощальному слові наголосила: «Вмерла Надія Матвіївна Кибальчич, дочка письменника Матвія Терентійовича Симонова та Надії Михайлівни Білозерської-Забіла, племінниці Ганни Барвінок і Пантелеймона Олександровича Куліша, мати відомої поетеси Надії Костянтинівни Кибальчич. Ми ховаємо останню трісочку шевченківсько-кулішівського часу, Надію Матвіївну в дитинстві бавив сам Тарас Григорович Шевченко…»

Так закінчився земний шлях однієї з найяскравіших представниць плеяди жінок-письменниць кінця ХІХ – початку ХХ століття, які не просто збагачували своєю творчістю український літературний процес, але й нерідко окреслювали певні провідні тенденції красного письменства. Популярний критик, співробітник журналу «Українська хата» М.Сріблянський писав: «Всі вони, маючи різні таланти вносять якусь чистоту в літературу своєю художньою працею, очищують повітря нашого мистецтва і дають великий зміст літературі… в усякім разі вони, жінки, виявляють більш волі, таланту, ніж мужчини… Письменниці більше дбають про людину, ведуть достойну боротьбу за її визволеннє…»

Проряд з класиками української літератури Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською, призабутими нині Христею Алчевською, Уляною Кравченко, Дніпровою Чайкою і Одаркою Романовою, Надія Кибальчич (Наталка Полтавка) полишила нащадкам й свій вагомий літературний доробок. Писала вона п’єси, оповідання, мемуари. Твори письменниці відзначались багатством побутових спостережень, живою, надзвичайно барвистою мовою. Співчуття до людського горя і бідування, уміння просто і щиро змалювати народні характери, виразно передати колорит українського села привертали до творів Наталки Полтавки увагу багатьох читачів.

На театральній сцені – професійній і аматорській, з кінця ХІХ століття була досить відома її мелодрама «Катерина Чайківна, яка в 1893 році одержала першу премію на конкурсі Руського театру у Львові. Оповідання письменниці з народного побуту «Самовродок», «Драма в хаті», Кому яке діло», «Чайка», «Баба Яга», «Баба Калинита» та інші охоче друкували львівські журнали «Зоря», «Літературно-науковий вісник», «Дзвінок». Надія Матвіївна друкувалася також в журналі «Київська старина». Зустрічаємо її твори в альманасі «З потоку життя». велике наукове значення мають записані нею з вуст матері спогади про Т.Г.Шевченка, що публікувались в «Киевской старине» (1887), «Зорі» (1892) і неодноразово передруковувались пізніше.

 

Надія Матвіївна Кибальчич (Симонова) народилася у вересні 1857 року в селі Заріг поблизу Орлиці, у родовому маєтку М.Т.Симонова-Номиса. Її мати Н.М.Білозерська-Забіла походила з відомого роду Бєлозерських і була рідною сестрою дружини П.О.Куліша, яка і стала хрещеною матірю майбутньої письменниці. Зростала дівчинка в атмосфері поваги до української мови, спостерігаючи за діяльністю батьків, яка була направлена на піднесення української культури і літератури, оскільки не лише М.Т.Симонов-Номис займався літературно-видавничою діяльністю, а й Н.М.Білозірська-Забіла під впливом П.О.Куліша теж взялася за перо, але її твори так і залишились невиданими. Тож і не дивно, що, як писала в оповіданні «Баба Яга» Надія Матвіївна «Нашу українську мову… я добре знала, а «Тополю» Шевченка декламувала без помилки ще з семи літ від роду». Вона добре пам’ятала, як приїздив до них Тарас Григорович Шевченко, якого малі дівчата називали «дядько Кобзар», як він «ухопить на руки, підійме високо, високо над головою та й шутливо промовляє з своєю ласкавою, добродушною усмішкою:

-Ох ти моє маленьке! Ох, ти моє велике!

А ми, діти, то аж не тямились від радощів! Нікого і не треба, як не того «дядька Кобзаря».

Багато часу в дитинстві Надія Матвіївна проводила у родині Кулішів і писати почала під їх впливом, майже всі свої перші твори вона посилала на редагування в Мотронівку. В одному з листів Олександра Михайлівна Куліш їй писала: «Дорогесенька Надюша! Несмотря на то, что дядя в шляпе ежедневно сам выворачивает три упруга, ещё бедненький садится и редактирует твою рукопись, которую мы совместно прочли».

В 70-х роках Симонова успішно закінчила Лубенську жіночу гімназію і невдовзі вийшла заміж за волинського поміщика Костянтина Івановича Кибальчича (рідного брата народовольця Миколи Кибальчича). Певний час сімя жила в Петербурзі, а потім у містечку Ясногородці на Волині. Тут у Н.М.Кибальчич народилася дочка, яку теж назвали Надією. Але шлюб виявився нещасливим. І в 1884 році Надія Матвіївна з дитиною (дочка, до речі, теж хрещениця О.М.Куліш) втікає від чоловіка і повертається на Полтавщину.

Саме на 90-ті роки ХІХ ст.. припадає період активної літературної діяльності Надії Кибальчич. Саме в прозових творах авторки цього часу ми знаходимо відлуння її тяжких життєвих обставин. «Спираючись на власний життєвий досвід, вона по новому розглядає проблеми моралі, сімї, жіночої незалежності, інверсії традиційних тендерних ролей у родині».

Вслід за ненькою, знову ж таки під благотворним впливом подружжя Кулішів, формується, як майбутня українська письменниця і маленька Адя (так називали рідні доньку Надії Матвіївни). Вже в дорослому віці в листі до Кулішів Н.К.Кибальчич-Козловська згадувала: «А чи пам’ятаєте ви, як я (мені тоді було девять років) прислала вам повість «Вечера в деревне»? дядя потім і через довгий час її згадував. Її я переписала і обмалювала, хотіла, щоб походила вона на справжню книжку. Невже вона і досі є?» Олександра Михайлівна всі листи та дитячі твори онуки ретельно зберігала. На деяких із них Ганна Барвінок пізніше позначила «Будущая письменниця Надія Кибальчич».

Яскрава творча індивідуальність Надії Костянтинівни Кибальчич повною мірою проявилась на зломі епох, але період її творчої активності був порівняно невеликим, він обіймав лише півтора десятиліття. За час з 1899 до 1914 року вона, проте, зуміла видати кілька книжок поезії, прози, дитячої прози і перекладів, полишила помітний слід в тогочасній періодиці. Її твори друкували журнали «Літературно-науковий вісник», «Українська хата», «Молода Україна», «Будучність», «Рідний край», газети «Рада», «Руслан», «Діло». Важливими були також публікації в альманахах «З-над хмар і долин», «Багаття», «Розвага», «Досвітні огні».

Оцінюючи вклад Надії Матвіївни на Надії Костянтинівни Кибальчич у вітчизняну літературу, Іван Франко у своїй статті «З останніх десятиліть ХІХ ст..» писав: «Дуже інтересне явище пані Наталка і Надія Кибальчич, мати і дочка. Перша з них авторка драми «Катря Чайківна», що одержала нагороду на конкурсі галицького виділу крайового, опублікувала ряд гарних оповідань і написала кілька драматичних нарисів, досі не надрукованих. Усі ті написання відзначаються вірним схопленням життя і доброю технікою. Гарні надії подає Надія Кибальчич, що крім новелістичних нарисів, опублікувала досі ряд удатних поезій».

Мати чим могла і як могла допомагала доньці. Так як літературна діяльність жінок у той період була можлива лише при підтримці чоловіків, або більш відомих авторок, Надія Матвіївна Кибальчич часто зверталася за підтримкою і протекцією до подружжя Кулішів. Так, звертаючись до О.М.Куліш, вона писала: «Голубонько мамо Саша! З цим листом посилаєм з донькою два наших оповідання – моє «Исповедь няни», підписано ініціалами Н.М.К. і її «Поджог»,  підписано Н.К. – з уклінною прозьбою пристроїть їх у редакцію де!.. Коли часом пошлете, напишіть, що три поколєнія пишуть мати, дочка, онука. Як будете писати у редакцію, голубонько, згадайте, що я Ваша хрещениця і донька моя!»

На жаль, через життєві обставини Надія Костянтинівна Кибальчич не мала змоги віддавати багато часу літературній творчості. Після одруження з лікарем М.І.Козловським, вона стала його соратницею у суспільно-політичній діяльності. Відомо, що в січні 1905 року врони, за участь у революційних подіях і демократичні переконання, були ув’язнені і тривалий час перебували у хорольській тюрмі. Унаслідок цього важкого життєвого випробування обоє підірвали своє здоровя, тож лікування було конче необхідним. Як жінка щирого і самовідданого характеру, Н.Кибальчич усі сили віддала, аби допомогти тяжко хворому чоловікові. Кілька років супроводжуючи його на лікуванні, провела вона у добровільному вигнанні в Італії, стійко переносячи незгоди і злидні.

Після повернення з-за кордону подружжя Козловських жило в містечку Кагарлику на Київщині. Матері Н.М.Кибальчич), яка сама ледь зводила кінці з кінцями, самітньо живучи в простій селянській хаті, доводилося допомагати їм обом. Коли ж Козловський помер, Надія Костянтинівна Кибальчич 19 вересня 1914 року покінчила життя самогубством.

Смерть доньки стала страшним ударом для лубенської Наталки Полтавки. На жаль, ми маємо дуже скупі відомості про життя Надії Матвіївни Кибальчич в її останні роки (з статті П.Капельгородського відомо лише, що в 1910-1914 роках вона жила в Комишні, а потім у Лубнах, де вчителювала).

В суворий час революції і громадянської війни Н.М.Кибальчич жила в будинку Герасименка поблизу лубенського кладовища, там і згасла в самотині… За іншими свідченнями, приречена на злиденне життя, щоб запобігти своїй недолі, вона теж покінчила життя самогубством.

Так відійшли у вічність донька і внучка М.Т.Номиса, чиї незаслужено призабуті імена мають бути відомі нащадкам.

Ігор КОЗЮРА, кандидат історичних наук,

Валерій КОЗЮРА, краєзнавець.