ВІДЛУННЯ ЧАСУ КОЗАЦЬКОЇ СЛАВИ

Книги наших земляків

Нещодавно у Миргороді побачила світ друга частина дилогії Володимира Васильєва «Уходники», що  має назву «Донька війта». Вона продовжує тему започаткування козацтва, але вже не як військової сили, а як сили економічної, відкриває нові сторінки у пізнанні доби початку ХVІІ століття — неспокійного часу смут та селянських воєн, повстань і заколотів. Втім, у книзі немає опису масштабних бойових подій, як це було у першій частині «Іван Свирговський».

Сюжет твору досить мирний, хоча й починається із сутички головного героя Остапка з війтом Андрушем Припустіним через його доньку та ув’язнення. Таким чином Володимир Васильєв відразу занурює читачів у життя та устої Лубен початку ХVІІ століття. Яскравими фарбами змальовує тодішні типажі суспільного життя — війта Андруша Припустіна, його товариша-побратима по зброї Карпа Скачка, народних персонажів бабу Ганю, знахарку Верпетиху, друзів Остапка — Чепігу, Луку, Степана Хмару, чернігівців Олефіра, Мирона, Гнатка Гризодуба, інших. Всі вони водночас герої давно минулих подій, а проте з повним правом водночас можуть називатися героями нашого часу. Чому так? Та тому, що вони, як і автор, сповідують принципи добра та вищої справедливості, готові стати на захист слабших, допомогти тим, хто потрапив у біду.

Звісно, друзі визволяють з-за грат Остапка, якому тепер одна дорога — на уходи в Дике поле. Але перш, ніж ватага вирушає у мандри, до них приєднується війтова донька — Харитина, яка так кохає свого обранця, що наважується піти проти волі батька. Це свідчить про те, що українки були і залишаються свободолюбними, вірними жінками, дружинами, коханими.

Подальший розвиток сюжету кидає героїв у суворі умови виживання. З одного боку на них полюють жолдаки пристаркуватого поляка Жилицького, якому Харитина обіцяна батьком-війтом у дружини, з іншого не дають спокою володарі Дикого поля — племена та роди татарського, ногайського, буджацького, едигейського народів. Вони живуть власним кочовим життям і противляться будь-яким посяганням на підконтрольні їм величезні, багаті території, де кочують. Проте, як ми бачимо далі, принципи вдячності за добро, пошани до гостя, коли той справді гість, панували і в ті жорстокі часи.

Володимир Васильєв — майстерний пейзажист, добрий знавець природи степу. Все це він використовує у невеликих, але дуже доречних відступах. Адже й справді, не блукали ж уходники у вакуумі. Вони були часткою великого неосвоєного людьми світу. Добре, зі знанням справи описані епізоди нападу на мисливця-кочівника пораненого ведмедя, нашестя саранчі, полювання на дрохв, захисту кінського табуна від диких родичів-тарпанів. І все це — живо, динамічно, цікаво.

Окремо слід сказати про Володимира Васильєва, як про знавця людських душ. Жоден з виведених ним героїв не однозначний у своїх судженнях та діях, у своєму характері. Вони живуть власним життям, підпорядкованім певній меті. У одних — це здобуття статків, у інших — пошук пригод, у третіх, мандри за коханням. Адже за увагу головної героїні Харитини змагається не один Остапко. Тут і пристаркуватий поляк пан Жилицький, і побратим Остапка підступний Олефір. Всі вони перебувають у певному протистоянні, адже життя не завжди дослухається до людських бажань.

Уходники, як бачимо, не лише втікачі. Це, перш за все, промисловики. Вони не лише заготовляли мед, рибу, шкіри диких тварин, а й формували, відбиті у кочівників стада худоби, табуни коней з метою їх збуту на ринки Західної Європи. Промисел несправедливий, дуже небезпечний, тут уже або ти, або тебе, який призводив до винищення кочових племен Дикого поля, їх культури, побуту. Так з демографічної карти світу зник не один народ, що колись гримів в історії.

Окремо слід сказати про історичну складову твору. Події розгортаються на тлі реальних  фактів початку ХVІІ століття, пов’язаних з Лубнами, Лубенщиною, князем Адамом Вишневецьким. Тут діють справжні історичні постаті, імена яких зберегли історичні документи. Той же Припустін, Скачко, Лубенський старшина Семен Скалозуб — не вигадані персонажі. Похід козацького війська на Крим — теж справжній історичний факт. Засобами художнього слова автор розповідає історії козацьких сутичок з турецькими військами Османської імперії, витягує на світло з історичного забуття цікаві, гідні пензля художника та й уваги кінорежисера, події. Ну, хоча б того, як козацький старшина Семен Скалозуб викурив люльку на ліжку самого султана, після здобуття столиці невірних Стамбулу. А ще, хоч і побіжно, у романі зачіпається тема формування військ царевича Лжедмитрія, що пізніше матиме катастрофічні наслідки для царювання Бориса Годунова.

Тому книга «Донька війта» є ще й своєрідним художнім, літературним посібником для формування яскравішого уявлення юних читачів про справи літ давно минулих. Таким чином цінність її незаперечна. А вихід окремою книгою — помітна подія у літературному житті Лубенщини.

Олександр МІЩЕНКО, член Національної спілки письменників України, голова літоб’єднання ім. О.Донченка. 


ТАРАС ШЕВЧЕНКО: «…А ТАБАЧОК ИСТИННО ЛУБЕНСКИЙ…»

До 198-річчя з дня народження  Великого Кобзаря.

Перебування Т.Г.Шевченка на Лубенщині влітку 1843 року, на жаль, полишило у пам’яті поета не лише приємні спогади. Гострим болем відгукнулись в серці Кобзаря побачені тут жахливі злидні, повне безправ’я народу, безмежне насильство і сваволя тупих і жорстоких кріпосників-самодурів. О.С.Афанасьєв-Чужбинський згадував: «Дуже запам’ятався один випадок. У повітовому містечку Лубнах, не бажаючи відставати від інших, один пан запросив Шевченка обідати. Ми прийшли ще досить рано. У передпокої слуга дрімав на ослоні. Як на лихо, господар визирнув з дверей і, побачивши слугу, що дрімав, розбудив його власноручно по-своєму… не соромлячись нашої присутності… Тарас почервонів, надів шапку й пішов додому. Ніякі прохання не могли примусити його повернутись. Згодом пан не залишився в боргу. Темна ця особа, діючи потай, завдала немало горя нашому поету…»

Дослідники життя і творчості Кобзаря розходяться у своїх поглядах на те, у кого ж саме «гостював» тоді у Лубнах Т.Г.Шевченко. Одні, спираючись на народні перекази, вважають, що це був Федір Федорович Трепов, уланський офіцер, переведений пізніше в жандармський полк. Там він дослужився до чину генерал-ад’ютанта і займав у 1866-1878 р.р. посаду обер-поліцмейстра, градоначальника Петербурга. Це той самий горезвісний Трепов, в якого 24 січня 1878 року стріляла революціонерка-народниця В.І.Засулич, яка прагнула відомстити йому за звіряче ставлення до заарештованого революціонера Боголюбова (Її дії були виправдані судом присяжних 31 березня 1878 р. і це рішення було схвально зустрінуте громадськістю). Він же – батько петербургського генерал-губернатора Д.Ф.Трепова товариша міністра внутрішніх справ, ганебно відомого тим, що в жовтні 1905 року віддав наказ, під час робітничої демонстрації: «Холостих залпів не давати. Патронів не шкодувати». Вважається, що донос Ф.Ф.Трепова на Шевченка став однією з причин арешту письменника, як члена Кирило-Мефодіївського товариства.

Інші шевченкознавці називають прізвище губернатора Лубен 1845-1847 років Василя Івановича Андреєва, звільненого з державної служби за зловживання в 1849 році. Підставою для цього є «Прошение», в шию вигнаного вельможі на ім’я Миколи І, яке зберігається в Центральному державному воєнно-історичному архіві Москви у «Справі про надання допомоги полковнику Андреєву». Прагнучи вимолити у царя пенсію, Андреєв наголошує, що саме за його доносом було заарештовано «известного возмутителя» Тараса Шевченка.

Та, власне, для нас сьогодні не так уже й важливо, хто саме з цих двох негідників був тією «темною особою», яка «завдала немало горя нашому поету». Адже згадка про цих нікчем  залишилась в історії краю лише тому, що вони з піною біля рота, подібно криловській Мосці «гавкали» на Кобзаря. Що ж, як кажуть в народі: «В історію можна увійти, а можна і вляпатися…» Ці пани – вляпались. Та все ж, не виключено, що й їхня ненависть до Т.Шевченка і сфабриковані ними доноси відіграли певну роль у подальшій трагічній долі поета, посприявши його арешту і десятирічній солдатській каторзі.

Тут, мимоволі приходить на пам’ять іще один маловідомий факт з біографії Кобзаря. В 1844 році після своєї подорожі на Україну і першого відвідання Лубен Т.Г.Шевченко в Петербурзі написав серію офортів «Живописная Украина». Серед них на офорті «Солдат и смерть» художник, ніби передбачаючи своє майбутнє, зобразив тяжку долю невільника у солдатській шинелі. В підтексті до офорту солдат говорить смерті: «Из самой Расеи едем на тот свет, госпожа смерть…, а табачок истинно лубенский…»

Цей текст дає підстави для припущення, що зобразив Т.Г.Шевченко саме солдата-лубенця, єдиною втіхою в житті якого залишалась жменька міцного табаку, що нагадував йому в короткі хвилини перекуру про рідний Посульський край.

Через 11 років під час перебування на засланні в Новопетровській фортеці і Т.Г.Шевченко згадав Лубенщину в своїх повістях «Музыкант» і «Близнецы».

В повісті «Музыкант»  Шевченко пише, що хотів він «отправиться в Лубны осмотреть и посмотреть на монастырь, воздвигнутый набожной матерью Еремии Вишневецкого Корибута», а в «Близнецах» розповідає, як герой повісті Степан Мартинович, оглядаючи цей архітектурний пам’ятник, вислухав народну легенду про будівництво монастиря нібито дочкою Єремії Вишневецького та легенду «о успении святого Афанасия в сидячем положении». Інший герой Никифор Сокира з дружиною в час Успенського ярмарку в Лубнах ходили в театр і дивились виставу «Козак-стихотворец» Шаховського, яка їм дуже не сподобалась: «Это чепуха на двух языках». (Автор цілком солідується з цією оцінкою, яка перекликається з оцінкою п’єси, даною І.П.Котляревським вустами героїв «Наталки Полтавки» - Петром і виборним).

Назавжди залишився Тарас Григорович і в пам’яті лубенців. Не випадково ж спогади про Кобзаря лубенців О.С.Афанасьєва-Чужбинського та А.М.Симонової (Кибальчич) вважаються найбільш повними і достовірними серед спогадів сучасників (див. «Спогади про Тараса Шевченка» - К. Дніпро 1982). А народні перекази про його перебування в Лубнах, Ісківцях, Солониці, Мгарі, Лукім’ї, Висачках, Гінцях, Мацківцях, Зарозі і Яблуневому, передаючись із вуст в уста, від покоління до покоління дійшли до наших днів. І хоча ці перекази частенько розходяться з даними історичних джерел і немилосердно путають хронологію, вони є безцінними зразками усної народної творчості. Адже сила їх не в хронологічній і біографічній точності, а в тому, що вони «ще раз виявляють органічний зв’язок українського поета з трудовими масами, зв’язок, якого ми не знайдемо в світовій літературі».

Ігор КОЗЮРА, кандидат історичних наук,     

Валерій КОЗЮРА, краєзнавець, депутат районної ради. 


ЄВРОПЕЙСЬКІ СТУДІЇ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ

«Білою плямою» життєпису «першого розуму нашого» Григорія Савича Сковороди для численних біографів та дослідників життя і творчості філософа протягом майже двох століть, залишаються роки його власного «відкриття Європи» під час роботи у складі так званої Токайської комісії Федора Вишневського. Хоча ще академік Д.Багалій, свого часу, назвав закордонну подорож мислителя «новим винятково важливим періодом в його житті» (1, с. 52). А лицар словацької україністики Микола Неврлий твердо переконаний, що саме «Сковорода перший орієнтував Україну на Захід не даремно ж його туди так вабило» (2, с.92).

Єдиним джерелом, яке розповідає про перебування Сковороди у Європі є короткий уривок з біографії філософа, написаної його учнем Михайлом Ковалинським: «Від двора був відправлений до Угорщини в Токайські сади генерал-майор Вишневський, який для греко-російської церкви, що знаходилася там, хотів мати церковників, які здатні до служби і співів. Сковорода, відомий знанням музики, голосом, бажанням бути в чужих краях, розумінням деяких мов, був позитивно представлений Вишневському і взятий ним під опіку.

Подорожуючи з цим генералом, мав він можливість з дозволу та при допомозі його поїхати з Угорщини до Відня, Орена, Презбурга та до інших довколишніх міст, де виявляючи допитливість, намагався знайомитися передусім з людьми вченими…» (3, с.332).

У творах і листах самого Г.Сковороди майже немає епізодів, пов’язаних з його перебуванням в Європі. Як наслідок, навіть хронологічні рамки цього періоду були визначені зовсім недавно. Раніше вважалось, що Сковорода був в Угорщині в 1750-1753 роках. Дослідження Л.Махновця переконливо довели, що це відбувалось в 1745-1750 роках (4, с. 32-50).

Цілих п’ять років пробув Сковорода у Європіале про цей період його життя ми знаємо значно менше, ніж про будь-який інший відрізок біографії вченого. Тож цілком зрозумілою є необхідність «за порадою відомого сковородознавця Ю.Барабаша, спираючись на конкретні факти, припущення і легенди і чітко розрізняючи їх, сформулювати і знайти відповідь на ряд запитань, пов’язаних з періодом закордонної подорожі мислителя».

1.Чому так прагнув спудей Могилянки Григорій Сковорода, «відомий… бажанням бути в чужих краях», до Європи?

По-перше конкретну відповідь на це запитання дає В.Ковалинський: «Сукупність наук, що їх викладали в Києві, видалася йому недостатньою. Він забажав побачити чужі краї. Скоро трапилася така нагода здійснити це і він охоче нею скористався» (3, с.382).

По-друге, Сковороді було з кого брати приклад. Здавна українські студенти-ваганти самотужки мусили торувати шлях у Європу, до західних університетів, за для поповнення знань з філософії, природничих наук, медицини. як свідчить рукопис, що зберігається у фондах Київської академічної бібліотеки: «Кепсько вдягнені, голодні, але веселі студенти з Могилянки відзначалися нестерпною жадобою знань, енергійним прагненням до освіти і задля науки не зупинялися перед жодною небезпекою: з країни й уже такої, що ввійшла до складу Московської держави, яка суворо оберігала свою віру, вони вирушали до Польщі, до Парижа, до Венеції, до Риму, ставали уніатами, навіть католиками, лишень би отримати доступ до джерел знання «віночок на голову і перстень на руку». А потім, здійснивши свою потаємну мрію, покірно поверталися на батьківщину… й посідали скромні місця викладачів у тій самій могилянській колегії, де були учнями» (2, с.91).

По-третє, уже тоді майбутній відомий учений-гуманіст чудово усвідомлював, що нові, ґрунтовні, сучасні знання необхідні йому для того, щоб принести їх в рідну Україну і застосувати в науковій і просвітницькій діяльності на благо свого народу, муруючи національну освіту за кращими західноєвропейськими зразками.

2.Як «щасливий випадок» допоміг Сковороді у здійсненні його мрії? Як потрапив він до «місії Вишневського»? Ким був «позитивно представлений» її очільнику? Яку роль у складі місії відіграв?

Спочатку незаперечні факти. Генерал-майор Федір Степанович Вишневський був при царському дворі людиною помітною і дуже поважною. Він завжди користувався високою підтримкою і особливою ласкою з боку імператриці. Ще б пак! Адже сам він, свого часу, ще бувши полковником, привіз до Петербурга із села Лемеші, що на Чернігівщині молодого козака Олексія Розума, який, як визнали всі при царському дворі, «мав приємний голос і красиву зовнішність». Тож він був швидко переведений до почту цесарівни Єлизавети Петрівни, яка, зійшовши на престол, возвела Олексія (вже!) Розумовського у графське достоїнство, а згодом пожалувала його у генерали-фельдмаршали, і врешті-решт, оформила з ним шлюб, який, правда, не давав права престолонаслідування. (5, с.56).

За іменним указом імператриці від 5 квітня 1745 року генерал-лейтенант мав терміново виїхати в далеку Угорщину закуповувати знамениті токайські вина для царського двору. До складу комісії, яку очолив Федір Вишневський увійшли: його син – поручик Гаврило Вишневський, «щоб придивлявся до справи й міг замінити батька на випадок хвороби», секретар, помічник, п’ятнадцять драгунів і майстрів, ієромонах, дячок і 9 служників (1, с.55). водночас в указі цариці Єлизавети було дано вказівку: «Ви можете вибрати людей, де вам хто потрібен, щоб були люди добрі, молоді, грамотні». Такою молодою і грамотною людиною і став у почті царського «комісара» Ф.Вишневського Григорій Сковорода.

Тепер – припущення. Можемо припустити, що рекомендував спудея Сковороду Ф.Вишневському префект Києво-Могилянської академії Мануїл Козачинський, який читав у юнака курс філософії і добре його знав. Йому неважко було переконати очільника місії, що той «кращого помічника для непростої роботи в чужій землі ніде не знайде, адже його вихованець добре знає німецьку, грецьку й гербейську мови, володіє латинню, та й правилам етикету обізнаний, бо перед цим два роки був у півчій капелі в Петербурзі» (2, с. 67).

Дослідник творчості Г.Сковороди Ю.Барабаш у своїй книзі «Знаю человека» відзначає, що обставини включення Г.Сковороди в Токайську місію, як і його роль в ній ще до кінця не вияснені. Він піддає сумніву і свідчення М.Ковальського з біографії філософа про те, що Г.Сковорода поїхав туди в ролі чи то дяка, чи то півчого, оскільки Вишневський просить в Імператриці дозволу в одному з листів відкрити в Токаї «маленьку церкву православну східну» (6, с. 93). Лист цей датований 10 жовтня 1745 року, тобто в той час, коли місія вже була в Токаї і в її складі вже був Г.Сковорода. тож виходить, що ця версія відпадає. Натомість висовується інша: «Более вероятным представляется другой ход событий. Познакомившись в Киеве со Сковородой, Вишневский почувствовал к нему интерес и симпатию, понял, что этот высокообразованный и любознательный «спудей» будет ему в поездке весьма кстати. Доверие вселял и тот факт, наверняка известный генералу, что молодой человек успел послужить при дворе, и отпущен со службы с почётом и чином. Привлекали талант и опыт Сковороды в области музыки, котрую Вишневский, видимо, любил и понимал. Одним словом, Сковорода, думается, был взят на особых условиях – в качестве доверенного человека, полусекретаря-полукомпаньона при главе миссии; не исключён здесь и оттенок меценатства» (6, с.93-94).

Цю точку зору рішуче підтримує В.Стадниченко: «Як хитромудро переплітається історія в конкретних людях, їхніх долях, їхніх життях! А то дослідники вже два століття ніяк не можуть позбутися переконання, що генерал-майор Федір Вишневський уклав з Григорієм Сковородою договір лише на виконання обов’язків дячка при невеликій православній церкві в «російській колонії» у виноробному Токаї. Ні, не правити тягучу церковну службу, не запалювати свічки, не обвіювати парафіян ладаном – Сковорода вирушив до Європи за новітніми знаннями, насамперед радіючи знайомствам із видатними ученими в європейських університетах і академіях. (2,с.69).

Ну і звичайно ж, легенди. (як же без них!) Гесс де Кальве «або не знав, або промовчав, що Сковорода поїхав за кордон з Вишневським». Він стверджував, що той «узяв у руку палицю мандрівника та й пішов за кордон, до Європи, як правдивий філософ, цебто пішки з дуже порожньою калиткою» (1,с.53).

3.Яким шляхом рухався до Токая добре налаштований обоз генерала Вишневського, що вирушив із Києва в яблуневу, спасівську пору 1745 року? Що цікавого і корисного для себе міг побачити і дізнатися на цьому шляху допитливий «мандрівник за знаннями»?

Для відповіді на ці питання скористаємось схемою Чорнухинського історико-краєзнавчого музею «закордонна подорож», на якій відзначено країни і міста, де побував Г.Сковорода за подорожнім паспортом Комісії.

Свідомо, за браком місця, опустимо добрих два десятки населених пункти проїзду на території Російської імперії, обмежившись лиш їх переліком: Київ-Васильків-Фастів-Кам’янка-Бердичів-Полонне-Заслав-Радзивіллів-Броди-Жовква-Ярослав-Пшеворськ-Жешув-Корасно-Дуклянський перевал (7,с.13).

А от на населених пунктах європейського маршруту валки зупинимось більш детально. І допоможуть нам у цьому матеріали книг В.Стадниченка «Іду за Сковородою. Сповідь у лбюбові до вчителя» (2) та «Наш перворозум. Григорій Сковорода на портреті та в житті» (5), адже їх автор наприкінці ХХ століття, сам пройшов європейськими дорогами Г.Сковороди.

«Угорський шлях дальньої торгівлі» був прокладений купцями ще в середньовіччі з Прибвалтики через Дуклю, Свидник, Бардіїв, Пряшів, Кошіце – і далі на Угорщину аж до середземномор’я. тож київська валка не могла оминути жоден із цих населених пунктів.

Перша, нетривала зупинка у Свиднику – колись великому селі із заїжджим гостинцем. В ті часи вславилося воно своїми самобутніми народними піснями й визначною українською пам’яткою ХУІІІ ст. «Граматикою Арсенія Коцака». Було відоме і як центр писанкарства Східної Словаччини.

Далі – знамените середньовічне місто Бардіїв. Тут Григорій Сковорода зміг оглянути споруджений ще середньовіччі ченцями-августинцями костьол Святого Егідія та ренесансну ратушу, дізнався про відкриття гімназії із викладанням за новою системою, певно побував він і в першій в Угорщині публічній бібліотеці. Не могли залишитися поза його увагою і ще два цікавих факти: свого часу у двох міських друкарнях складалися праці Мартіна Лютера, а в селі Венеція поблизу Бардіїва, була вперше записана українська пісня «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш», яку Ян Благослав умістив у «Граматиці чеській», що вийшла в світ у 1571 році.

У Пряшеві Григорій Сковорода тільки й устиг оглянути високі книжкові шафи приходського костьолу святого Мікулаша, поцікавитися долею трактатів прогресивного вченого-педагога Яна Амоса Коменського та дещо розпитати про фундаторів Пряшівської філософської школи Яна Бауера і Еліаша Ладиверя.

Наступна зупинка у місті Кошіце. Тут допитливий мандрівник завітав до собору святої Альжбети і помилувався його готичними вітражами, і головне, дізнався, що в місті є університет, а в ньому читають філософський курс!

Наприкінці вересня 1745 року мандрівники прибули до місця призначення, на територію російської колонії у місті Токай «Для Сковороди минув місяць виснажливої дороги. Попереду – п’ять років нелегкої науки у Європі» (2, с.70-78; 5, с.60-65).

4.Наступний блок запитань сформулюємо таким чином: Які обов’язки були покладені в Токаї на Григорія Сковороду? Чи мав він змогу подорожувати Угорщиною і країнами Європи у пошуках знань? В яких містах Європи за свідченням історичних джерел, «мандрівник із Токаю» побував точно? Де він іще був, чи міг бути за переказами і легендами? З ким із відомих європейських вчених зустрічався, чи міг зустрічатися Сковорода, чиї лекції міг слухати? Що почерпнув він для себе і для Батьківщини під час цих зустрічей і європейських студій?

Брак історичних джерел не дає змоги відповісти на ці питання так чітко, конкретно і ґрунтовно, як вони цього заслуговують. Тому нам знову, значною мірою, доведеться звернутися до переказів і легенд, робити більш-менш аргументовані припущення, спів ставляти різні, часом діаметрально протилежні точки зору.

Розпочнемо з того в чому майже всі дослідники єдині. Завдання, які поставила перед Токайською комісією  імператриця Єлизавета були досить таки масштабними і вимагали  щоденної наполегливої і копіткої роботи. «Старатися в добрих місцях Угорської землі, де родиться найкраще угорське вино, відкуповувати сади виноградні, в яких би можна зробити вина до п’ятсот анталів щоосені. І для роботи в тих садах, і для збирання винограду, і дроблення вина мати з угорського народу майстрів і робітників найманих, у чому веліти навчатися і нашим людям, що послані з вами» - наказує цариця генерал-майору Вишневському у своєму іменному Указі. Тож, зрозуміло, що роботи керівнику місії вистачало. У всіх його клопотах незамінним помічником був Григорій Сковорода. І саме це й давало змогу для подорожей (5, с.65).

Г.Сковорода супроводжував Ф.Вишневського під час поїздок до Будапешта під час вирішення урядовцями питання оренди й транспортування, а також до айстро-угорської столиці Відня на зустріч з таємним радником і надзвичайним посланником цариці Ланганським, якому було наказано передавати генерал-майору Ф.Вишневському достатньою кількість червінців, аби той міг справно виконувати головний пункт царського Указу: «…а вам повеліваємо купувати найкращі вина» (, с.80).

Тож свідчення М.Ковалинського, надані в біографії Сковороди: «Подорожуючи з генералом мав він нагоду за його дозволом та допомогою поїхати з Угорщини до Відня, Офену, Пресбургу…» сумнівів у свій достовірності не викликають. Як не викликає сумніву і його твердження про те, що там, «виявляючи допитливість, він намагався знайомитись передусім з людьми вченими, щоб одержати нові знання, яких не міг добути в рідному краї» (3, с.382). хто були ці видатні в той час вчені точно сказати важко. Ю.Барабаш висловлює припущення, що в цей час Сковороду особливо цікавили проблеми природничих наук і астрономії. Цю думку він підтверджує посиланням на праці філософа «Кільце» (3, т.1) та «Розмова п’яти подорожніх…» (3, т.1), де йде мова про геліоцентричну теорію М.Коперника і згадуються гіпотези про заселеність Місяця і Супутник Сатурна (6, с.94).

Та все ж «робочі поїздки» з генерал-майором Ф.Вишневським були не осітніми мандрами і основний масив знань Г.Сковорода певно здобув під час самостійних подорожей Європою. Тим паче, що генерал-майор не тільки дозволяв своєму підлеглому здійснювати досить-таки тривалі подорожів до різних європейських міст, але й активно допомагав йому в цьому.

Тож, про які «навколишні місця» веде мову в біографії Г.Сковороди Михайло Ковалинський? Тут ми знову ступаємо на царину припущень. Розпочнемо з міст Словаччини, розташованих неподалік від Токая оминути які «мандрівник за знаннями» просто не міг, та й добратися куди він міг, без особливих над зусиль, пішки.

Певно, перший його маршрут проліг до міста Шарошпатак, яке в той час називали «Афіни на березі Бодрога». Тут діяв знаменитий реформаторський колегіум, викладання в якому велося латиною. Славився цей навчальний заклад і багатою бібліотекою, родзинкою якої були твори відомого чеського педагога Яна Амоса Коменського (В середині ХУІІІ ст., на запрошення угорських правителів Я.А.Коменський чотири роки викладав у цьому колегіумі і саме тут, у Шарошпатаку написав свої найважливіші праці, в тому числі і новаторський підручник «Світ чуттєвих речей у картинах», в якому навчальний текст органічно поєднувався з малюнками. Цей підручник широко використовувався у школах Європи аж до середини ХІХ ст.).

Г.Сковорода ґрунтовно опрацював творчий спадок Я.А.Комиенського, про що свідчить його твір «Алфавіт або Буквар миру», прикрашений ілюстраціями автора. Безперечно, не раз був він і на лекціях в колегіумі.

Не міг оминути мандрівний філософ і місто Трнаву відоме своїм університетом, який належав до єзуїтського ордена. Про перебування Сковороди в Трнаві розповів письменник Леонід Мосенз в оповіданні «Мінерва», опублікованому в 50-х роках минулого століття у «Братиславському віснику». Спираючись на переказі, які протягом століть передавалися із уст в уста він стверджував, що Сковорода блискуче показав себе в університетських диспутах та під час зустрічей з філософськими авторитетами, котрі «одразу ж узяли Григорія Сковороду за рівного собі» (2, с.81).

 

Більшість дослідників сходяться до думки, що в пошуках новітніх знань Г.Сковорода, безперечно, побував також у Пресбурзі (Братислава) та Празі (8, с.33; 9, с.16; та ін.).

А от щодо відвідування ним наукових і культурних центрів Північної Італії Венеції та Флоренції, то тут погляди вчених розходяться. Одні, зокрема, Д.Багалій, переконані, що це неможливо: « Подорож до Італії ми одкидаємо. Хіба ймовірно, щоб Сковорода, бувши на службі при посольській церкві, міг подорожувати по Італії?» (1,с.55) Інші, П.Попов та Л.Махновець, вважають подорож «українського ваганта» до Італії цілком можливою. При цьому вони посилаються на дві репліки із творів самого Г.Сковороди: у трактаті «Кільце» привертає до себе увагу фраза: «Має звичай й Італія молотити волами» (3, т.1, с.390), а в діалозі «Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті» один із персонажів, Афанасій, зізнається, що мріє про те, щоб у нього «дім був як у Венеції, а сад, як у Флоренції» (3, т.1, с.325).

Дискусійним залишається питання і про «німецький слід» «мудрого козака Григорія Сковороди», як назвав видатного українця німецький академік Едуард Вінтер. За свідченнями французького великого універсального словника П’єра Ляруса Г.Сковорода, натхненний прикладом М.Ломоносова, три роки навчався у м.Галле у відомого філософа і фізика Християна Вольфа. Проте ніяких документальних підтверджень цього ми не маємо. Тож і не дивно, що, свого часу, А.Ковальський, який перший звернув увагу на цю публікацію, назвав її «легендою», «винахідливим «романом» про Сковороду» (10 с.226).

Сьогодні ми ще не знаємо всіх «європейських адрес» мандрівника за знаннями Г.Сковороди. вітчизняним вченим і їх зарубіжним колегам, дослідникам життя і творчості вченого, в цьому плані належить ще багато і наполегливо працювати. Тим паче, що в зв’язку з 300-річчям від дня народження філософа (святкувалося у 2012 році), який «жив як учив і учив як жив» в Україні і Європі зростає.

На жаль, мають місце і спроби «деканонізувати «нашого перворозуму». Причому вдаються до них не лише деякі «занадто просунуті» вчені, а й літератори (дійсно: «Сон розуму породжує чудовиськ»). Прикладом цього може бути вихід у світ роману Володимира Єшкілєва «Усі кути трикутника: Апокриф мандрів Григорія Сковороди» (11), в якому автор безцеремонно ігноруючи реалії біографії філософа закидає його до Львова, веде дорогами держави Габсбургів аж до Трієста, посилає у Венецію, Опілля… А в дорозі, як і годиться, Сковорода зустрічає мандрівних акторів, повій, збоченців, масонів, шпигунів. Та й сам філософ трохи …шпигун, трохи масон, а ще в ньому живе біс нетрадиційної сексуальної орієнтації… Тут будь-які коментарі, як кажуть, зайві.

«Поїздка в Європу відіграла велику роль у становленні Сковороди як ученого європейського рівня, як філософа передової, вільної думки, як літератора, музиканта і «художника» - стверджує В.Стадниченко (5, с.76). найбільш повно і грунтовно на запитання «Що ж дало перебування за кордоном Г.Сковороді?» відповів у своїй праці «Український мандрівний філософ Григорій Сковорода» академік Дмитро Багалій. Оскільки ця його монографія, яку сам Дмитро Іванович вважав кращою серед своїх наукових праць, була видана єдиний раз у 1926 році мізерним тиражем і одразу стала бібліографічною рідкістю, раритетом нарівні з давніми фоліантами, дозволимо собі навести ще одну обширну цитату з дослідження видатного історика української культури:

«Що дало перебування за кордоном Г.С.Сковороді? закордонні враження та наукові знання, зачерпнуті з першоджерела, цебто дійсно те, чого не могла дати йому наука в рідному краї, наука Київської академії, і те, що він читав про джерела цього знання в Феофана Прокоповича, що проходило крізь призму інших учителів Академії, що побували за кордоном чи сприйняли собі теорії закордонних учених, він узяв тепер сам, безпосередньо, без тієї цензури, що крізь неї доходили вони до учнів через поступовіших навіть учителів Акдемії. Особливу увагу для Сковороди мало засвоєння західноєвропейської науки з галузі філософії та богослів’я, німецької філософської думки в її великих представниках і протестантського богословія, які виходили з свого першоджерела – Біблії, що потім стала й для Сковороди основним джерелом його філософії про Бога, світ та людину. Там же, крім учених людей, він знаходив і книжки, що не міг ознайомитись з ними в себе в рідному краї» (1, с.56-57).