17:48 Під ковдрою сновидінь | |
| Під ковдрою сновидінь Крадучись, майже навшпиньках вечір спокійно зайшов до вітальні і зняв свої мокрі і дещо брудні кроси, залишивши їх при включеному світлі, далеко за старезною тумбою і все він не розумів – для чого дощ? Чому до чаю потрібен цукор?! Чому газети мають чорно-білий шрифт? Чому люди штовхають його в спину, коли загорається зелене світло на переході. Його думки яскраво горіли, мерехтіли блискавицями, снували іскрами і були переспілими полуницями, запеченими на сонці. То перед його очима здіймались тендітні пір’їнки – то мерехтіли сніжинки, виконуючи соло….із ним на одинці. На запітнілих окулярах вечора, оправа майже вся усипана сузір’ями, галактиками, далекими чумацькими шляхами і все майже мініатюрне і в той момент – безкрає і далеке. Хустинкою накритий акваріум, із прозорими тарганами –шипів і час від часу лускотів, наче від сміху лопались повітряні кульки. Застеленим ліжком, блукали зернисті феї. Вони мали продовгувате тільце і ледь примітне волоссячко зеленого кольору, що було наче паросточки. Їх руки, мали у сотню ярдів дрібніші рухи, ніж звичних окрилених, дорослих чарівниць. Вечір тішився, гойдаючись на сплетених канатних доріжках. Вони були міцними, а отже – витривалими і лозовими. Бо саме у хащах, де очерет лоскоте п’яти ночі, де вітер викрадає чужі і лихі очі, гримучими і дзвінкими є ковальні із виробництва тих, лозових веселиць. І слідами диких звірів не дійти і човном не до плити і диво-птахою, не долетіти. В забутому будинку, у запиленій шафі, на закопченому дещо брудному склі жалібно пищать злі й страшні, невиховані –нечупари. Вони просили вечора, омити їх писки, як за належне –пішов дощ. Але ті прокажені боягузи, впились у спини один одного і боялись вийти за поріг, їх лякала волога. І щойно злива стала сильнішою, їх очі не змінили положень і так, в закляклому стані 10 хвилин. Як раптом, одна із нечупарів –наважилась! Зробивши глибокий ковток повітря, зціпивши пожовклі зуби, випрямивши сутулі плечі, вона підняла заплямовану, сіру китицю своєї хустки і відразу ж, змарніла. Ступня її ноги доторкнулась прохолоди і перелякані нечупари по заді – зойкнули, притулившись одна до одної . Уважно спостерігали, підло переглядами давали оцінку. І врешті- решт, не витримали голосно посміхнулись, натовпом, підбігли до своєї подруги і штовхнули її на землю. Та впала долонями, сполошивши світлячків і ті сердито оглянули об’єкт помсти і направились в сторону його. В наступ летіли: списи, мечі, зірваний любисток із корінням, шаблі, довжелезні, закручені нитки із хустки. Уперто і прискіпливо ті цвіркуни розносили залишки головного убору знищуючи його сліди. Нечупара чула, як скрипуче і видовжено звучав ключ в дверній щілині, як сходинками дріботіли ніжки, як від сміху гойдалась штора, за яку тримались не мийки. Не витримав вечір, тієї мороки і зафарбував пишним пензлем все довкола. Він заварив зеленого чаю і той клубками піднімав повітряні гачки до простору, натягуючи цупкі перила на яких нікого ще не було. Як раптом вечір -скипів від злості. Його щось шархнуло по скроні, наче взуттям по чистому, ніби брудотою заляпане полотно, впало на підлогу. Це був вельможний і похилий, хитрий і круглий як гарбуз – Онні. Він не захоплювався принадами люб’язності тож, вимушений був саме ногою заволодіти увагою вечора, спускаючись на повітряній кулі до скроні. - Ти маєш пару хвилин?! Є негайна справа….! Це стосовно моєї вельможі –дружини, набридливої і старезної, Лори. Вона бажає, щоб коні у нашому королівстві, мчали задом на перед, конюхи носили сіро-буро-малинові кальсони, а я кожного ранку повинен наспівувати пісню із тисячами слів, із тисячами знаків між словами і щоб авторів та композиція мала – 100! вигукнув бідолашний витираючи чоло, пелюстками незрозумілих квітів – це від нервів, продовжив Онні. - Ти здається противився цього тоді….коли земля ще не була такою, овальною?! –запитав, із насторогою вечір, заточуючи простий олівець. - Вона бунтувала і я страждав. Одного разу, вона ніби не нароком стерла мене, звичайною губкою для посуду. Дві години я стікався в звичний мені стан-дарма, на цьому вона не зупинилась. - Онні, а це часом не ти у своєму королівстві будучи, із посохом влади в тьмяному кутку царства, розвіюєш чутки, що ніби вечір, не вечір а світанок, блідий якийсь…! Дрібна істота сполошилась, почала заперечувати, але було вже пізно. Тихе зменшення форми далось в знаки. Онні був стертим тим самим пензлем, що і зграя сполошених не мийок. Таким був вечір. Ляш Аліна. | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |